4. Розділ. Казкова Ніч.

 Дір не міг заснути цієї ночі. Надто багато нової інформації, яку треба було обдумати, тиснуло на нього. Він сидів біля невеликого столу в своїй кімнаті в таверні, повільно попиваючи воду, і дивився через вікно. За стінами міста відкривався казковий вид: більшість будинків губилися серед скронь велетенських дерев, які здавалися непохитними і вічними у світлі зірок. Повітря було напоєне дивною свіжістю, яку він ніколи не відчував у звичному йому світі.

  "Дивовижний світ, але наскільки він справжній?" — подумав Дір, і цей внутрішній сумнів постійно тримав його насторожі.

  Він спробував зосередитися на собі, і перед його очима знову з'явилося магічне вікно з написом: "Благословення". Цього разу він уважно вдивлявся у деталі.

  Перше, що впало в очі, було:
"Професійний аналіз (алмазний рівень)".
— "Алмазний?" — буркнув собі під ніс Дір, відчуваючи ледь помітну гордість. Це слово звучало неймовірно потужно. В його пам'яті миттєво виринули кадри зі старого життя: сотні годин наукових відео, де фізики, хіміки й математики експериментували, формулювали закони, будували теорії. Це був науковий метод у його чистому вигляді — основа для будь-якого аналізу. Його розум, наповнений знаннями, миттєво структурував усе, що він бачив або чув. "Тепер це може стати моєю зброєю", — вирішив він, вдивляючись у вогники міста за стінами.

  Але друге благословення змусило його завмерти:
"Учень Тотальної Війни".
На мить він глузливо посміхнувся:
— "Що це? Якийсь жарт? Комп'ютерна стратегія в реальному житті?"

  Але чим довше він вдивлявся у вікно, тим чіткіше розумів, що це щось набагато глибше і небезпечніше. Слова "економіка", "стратегія", "історія", "психологія" злилися воєдино в єдине поняття. В його уяві з’явилися схеми війни, що охоплювали все: руйнування ресурсів ворога, інформаційний тиск, психологічне залякування, перевищення на полі бою завдяки детальному плануванню. Це був ключ до повного знищення противника на всіх фронтах — не лише фізичних, а й моральних, соціальних і навіть особистісних.

  Дір відчув, як холод пробрав його до кісток. Він згадав Україну. Він бачив ту війну зсередини: незграбно, примітивно, без стратегії і координації. Тоді він був лише солдатом, гвинтиком у механізмі, і нічого не міг змінити. Його мозок, який був здатний побачити на кілька кроків уперед, тоді був не потрібний. "Вони просто не чули мене…" — подумав він, стискаючи кулаки. В його очах спалахнула злість і, разом із нею, прихована рішучість.

  "Цього разу все буде інакше", — пообіцяв він собі.

  Він підійшов до вікна, вдивляючись у темний горизонт . Його роздуми перервали кроки на вулиці — хтось пройшов повз таверну, весело сміючись. Це повернуло його до реальності. В цьому світі були монстри, магія, таємниці — і шанс на новий початок.

— "Добре. Спочатку розберемося з цим місцем", — мовив Дір, повертаючись до столу і дістаючи карту, яку він прихопив у місцевого торговця. Він розгорнув її і почав ретельно вивчати.

  За вікном шум дерев змішався з далеким виттям, що ледь доносилося крізь нічний спокій. Дір підняв голову. Це було нагадуванням: навіть у такій ілюзії казкової тиші завжди ховається небезпека.

  "Я ще тут потрібен", — подумав він, усміхнувшись ледь помітно.
  Інколи Дір ловив себе на думці, що людей, які пропонували розумні й стратегічні вирішення проблем, українці боялися більше, ніж самих росіян. Це звучало абсурдно, але водночас пояснювало багато. Страх перед змінами, небажання приймати відповідальність і інстинктивна схильність до хаосу — усе це часто перетворювало "розумників" на ізгоїв. Дір підозрював, що справжні причини війни ховалися набагато глибше: політичні заяви, обіцянки й гасла були лише ширмою, за якою приховувалися психологічні проблеми народу, їхні старі й невирішені травми.

  Та все це було вже дуже далеким минулим. Тепер це були лише спогади, які з'являлися, мов примари, під час безсонних ночей.

  Він добре пам’ятав той день, коли його призвали: Дір був у окопі на передовій, де ситуація ставала гіршою з кожною хвилиною. Земля навколо вже давно перетворилася на грязь під вогнем артилерії. Ворог наступав, їхні міномети працювали майже безперервно. Ситуація була безвихідною, але командир роти навіть не намагався змінити план. Відповідь, яку Дір тоді почув, й досі стояла в нього в голові:
— "Що ви хотіли? Це війна."

  Найбільша дурість, яку він коли-небудь чув.

  Дір був переконаний: на війні потрібно діяти за ситуацією, постійно маневруючи, шукаючи слабкі місця противника, заманюючи його в пастки, використовуючи будь-яку можливу перевагу. Стратегія й гнучкість — ось ключ до виживання. Але те, що відбувалося тоді, виглядало як марна м'ясорубка. Відчуття абсурдності ситуації доводило до шаленства.

  — "Це не війна, це просто дурість," — шепотів він собі тоді, стискаючи автомат і дивлячись на обрій, де спалахували вибухи.

  Для офіцерів Дір став небезпекою. Його постійні дорікання в їхній некомпетентності не залишилися непоміченими. Його слова, хоч і правдиві, лише створювали ще більше напруги. "Хто ти такий, щоб учити офіцерів?" — кричав командир на нього того ж вечора. Врешті-решт вони вирішили позбутися його "як проблеми".

  Наказ був відправити Діра копати окопи.
— "Прямо під мінометний обстріл? Це самогубство!" — сказав він тоді старшині.
  Але у відповідь він лише почув:
— "Наказ є наказ. І не вийожуйся."

  Він досі пам’ятав, як земля здригалася під його ногами, як удари мінометів били по позиції, мов важкий молот. Дір разом із кількома побратимами намагався рити, але це було безглуздо. Ворогові вистачило часу, щоб підповзти настільки близько, аби почати закидати гранати з підствольників. Перші вибухи пролунали в кількох метрах від нього. Хтось крикнув, хтось упав, і все перетворилося на хаос.

  Землянки, які мали бути укриттям, перетворилися на пастку. Вони не витримали прямого влучання. Ворог підповз ще ближче й почав закидати гранати просто всередину. Дір дивився на це з ненавистю й безсиллям. Він бачив, як розлітаються осколки, як хлопці падають, закриваючи голови руками. Відчай огортав його, але водночас у голові була одна думка:
— "Ми програли ще до того, як сюди прийшли."