Розділ 8

Минуло кілька тижнів. Оранжерея за цей час перетворилася на справжнє святилище. Софія закінчила свою серію картин, яку назвала «Душа саду». Вона стала набагато спокійнішою, хоча Даміан помічав, як вона іноді довго й задумливо спостерігає за Мімі, а потім — за ним.

Одного вечора, коли місяць був особливо повним і яскравим, Софія принесла до оранжереї не полотно, а велику готову картину, загорнуту в тканину.

— Даміане, я хочу показати це першому вам, — сказала вона, знімаючи покривало.

Даміан і Мімі (яка ліниво лежала на плечі Даміана в подобі кішки) завмерли. На картині був зображений нічний сад, але не звичайний. У центрі, серед вогняних лілій, стояли двоє: високий хлопець із бурштиновими очима, чия тінь на землі мала обриси величезного полоза, і дівчина з білим, як сніг, волоссям, чиї очі світилися золотом, а за спиною виднівся прозорий силует граціозної кішки.

Вони трималися за руки.

— Я бачила вас тієї ночі, — тихо промовила Софія, дивлячись на картину. — Коли вигнали того сірого кота. Я бачила, як Мімі стала дівчиною. І бачила, як ви, Даміане, розмовляли з нею... не як зі звіром.

Даміан затамував подих. Його рука мимоволі потягнулася до лусочок на шиї. Він чекав страху, крику чи вимоги піти геть. Але Софія лише тепло посміхнулася.

— Спочатку я думала, що збожеволіла. Але потім зрозуміла... Мімі завжди була більше, ніж просто кицькою. Вона розуміла мої сни, вона втішала мене, коли мені було боляче. А ви... ви берегли нас обох.

Мімі зістрибнула на підлогу. Повітря навколо неї завібрирувало, і через мить перед Софією стояла біловолоса дівчина в тому самому бурштиновому кулоні.

— Софіє... — Мімі зробила крок вперед, і в її очах забриніли сльози. — Вибач, що я мовчала. Я боялася, що ти не захочеш тримати вдома «монстра».

Софія підійшла і ніжно взяла Мімі за руки.

— Маленька моя, ти ніколи не була для мене монстром. Ти — моє натхнення. Моє диво. Тепер я розумію, чому ти так часто дивилася на місяць і чому Даміан став для тебе дорожчим за всі іграшки світу.

Даміан підійшов до них, і вперше в житті він не відчував потреби ховатися.

— Ви не боїтеся нас? — запитав він.

— Боятися краси? — Софія засміялася. — Я художниця, Даміане. Я все життя шукала справжню красу. І знайшла її тут, у вашому союзі. Ви — як день і ніч, як земля і небо. І я щаслива, що мій дім і мій сад стали для вас притулком.

Відтоді все змінилося. Софія відкрила виставку, яка мала шалений успіх. Ніхто не знав, що герої картин — реальні істоти, які щовечора зустрічають її в оранжереї.

Даміан більше не був просто сторожем. Він став хранителем цього місця, а Мімі — його душею. Вечорами вони часто сиділи втрьох: Софія малювала, Даміан читав стародавні сувої, а Мімі, перетворюючись то на дівчину, то на кішку, наповнювала оранжерею своїм дзвінким сміхом або затишним мурчанням.

Луска і хутро, холод і тепло — вони знайшли свою гармонію там, де їх просто прийняли такими, якими вони є. Це був не кінець історії, а лише початок великої магічної пригоди, яку вони тепер писали разом.