Розділ 6

Наступного вечора в оранжереї панувала незвична напруга. Даміан чекав на Мімі, але замість знайомого лавандового аромату повітря принесла запах дорогого одеколону та... хижої впевненості.

Біля центрального фонтану, прямо на мармуровому бортику, сидів він. Великий, м’язистий кіт породи мейн-кун із густою димчасто-сірою шерстю та пензликами на вухах. Його очі були не золотими, як у Мімі, а крижано-зеленими.

Коли Даміан підійшов ближче, кіт навіть не поворухнувся. Натомість простір навколо нього затремтів, і на місці мейн-куна з’явився хлопець. Він був міцнішої статури, ніж Даміан, із зухвалою усмішкою та шрамом на підборідді.

— Гарний садок, — промовив він, не дивлячись на Даміана. — Але занадто вологий для такої делікатної квіточки, як Мімі.

Даміан відчув, як усередині нього прокидається древній інстинкт захисту території.

— Хто ти такий і що ти тут робиш? — його голос прозвучав як попереджувальне шипіння.

— Мене звати Марк. Я — старий знайомий Мімі з того самого лісу, де вона жила до того, як потрапила на диван до художниці, — Марк нарешті подивився на Даміана з відвертою зневагою. — І я прийшов за нею.

— Вона сама вирішує, де їй бути, — відрізав Даміан.

— О, справді? Ти думаєш, вона обміняє свободу лісу і компанію свого виду на охоронця-змію, який боїться сонячного світла? — Марк підійшов ближче. — Вона грається з тобою, Лускатий. Для неї ти — просто цікава іграшка, як мишка на ниточці. Але коли їй набридне, вона повернеться до своїх. До мене.

Даміан стиснув кулаки. Чорна луска почала проступати на його шиї.

— Йди звідси, поки я не з’їв тебе разом із твоїми пензликами на вухах.

Марк лише розсміявся.

— Спробуй, якщо встигнеш. Але знай: я не піду, поки не почую від неї самої, що вона обирає це скляне гетто і тебе.

У цей момент двері відчинилися. Увійшла Софія, а поруч із нею, гордо задравши хвоста, крокувала Мімі. Вона миттєво відчула присутність чужинця. Побачивши Марка, вона на мить завмерла, а її шерсть стала дибки.

— Марк? — прошепотіла вона, коли Софія відійшла до столику з фарбами.

— Привіт, маленька, — Марк зробив крок до неї, ігноруючи Даміана. — Я прийшов забрати тебе додому. Вистачить грати в домашню кицьку. Справжнє життя — там, у лісах, а не в цих штучних джунглях.

Мімі глянула на Марка, потім на Даміана, який стояв за ним, блідий і напружений. Вона помітила бурштиновий кулон на своїх грудях і те, як міцно Даміан стискає підвіску-лапку в руці.

— Справжнє життя там, де моє серце, Марку, — твердо сказала вона, перетворюючись на дівчину прямо перед ними, прихована від Софії високими заростями пальм. — І воно більше не належить лісу.

Марк примружив очі.

— Ти робиш помилку. Змія ніколи не зрозуміє кішку. Ви — вороги за природою.

— Природа іноді помиляється, — кинув Даміан, стаючи поруч із Мімі.

Марк хижо посміхнувся, і в його погляді промайнуло щось підступне. Він зрозумів, що силою Мімі не забрати, тому вирішив діяти інакше.

— Природа не помиляється, вона просто бере своє, — кинув він, знову перетворюючись на величезного сірого кота.

Він спритно застрибнув на полицю з екзотичними квітами, якраз над тим місцем, де Софія розкладала свої пензлі. Даміан відчув недобре. Він хотів кинутися вперед, але Марк виявився швидшим. Одним точним ударом лапи він скинув важкий горщик із рідкісною чорною орхідеєю — тією самою, яку Даміан плекав місяцями і яку Софія сьогодні мала малювати.

Горщик розбився вщент прямо біля ніг художниці. Софія скрикнула від несподіванки.

— О ні! Моя орхідея! — вона опустилася на коліна, збираючи черепки. — Як же так? Вона ж стояла так надійно...

Марк миттєво опинився поруч із нею, тернувся об її руку, видаючи наймиліше мурчання, яке тільки можна уявити. Він виглядав як випадковий гість, що просто хотів привітатися.

— Який гарний котик... — розгублено промовила Софія, гладячи сіре хутро. — Ти звідки тут взявся? Невже це ти налякав Мімі, що вона перекинула квітку?

Мімі, яка вже встигла стати кішкою і вибігти з хащів, обурено шипіла на Марка. Але для Софії це виглядало так, ніби Мімі ревнує або справді винна у безладі.

— Даміане! — покликала Софія. — Ви бачили, що сталося? Здається, до нас забіг чужий кіт, і вони з Мімі влаштували тут справжній погром.

Даміан підійшов, відчуваючи, як усередині все кипить. Він бачив переможний погляд Марка. Цей сірий пройдисвіт не просто намагався його підставити — він хотів зруйнувати ту довіру, яку Даміан так важко вибудовував із Софією.

— Це не Мімі винна, — сухо сказав Даміан. — Цей кіт... він не той, за кого себе видає.

— Ну що ви, він такий ласкавий, — заперечила Софія, а Марк у цей момент «випадково» підштовхнув лапою підвіску-лапку, яку Даміан раніше поклав на стіл. Підвіска впала на підлогу і закотилася під шафу.

Марк глянув на Даміана, і в його зелених очах чітко читалося: «Тепер ти — просто похмурий сторож, який не вгледів за порядком, а я — новий улюбленець».

Даміан зрозумів: Марк збирається залишитися тут, у подобі звичайного кота, щоб бути поруч із Мімі та вижити Даміана з оранжереї.

— Софіє, — Даміан зробив крок вперед, ігноруючи Марка. — Дозвольте мені вивести цього гостя. Він нервує ваші рослини. І вашу кішку.

Мімі підійшла до Даміана і притиснулася до його ноги, ігноруючи Марка. Це був її вибір. Але Марк не збирався здаватися. Він раптом вистрибнув із рук Софії і побіг углиб оранжереї, у бік підсобки Даміана, де зберігалися його найцікавіші таємниці.

— Стій! — крикнув Даміан.