Розділ 4

Наступний вечір був надзвичайно парким. Повітря в оранжереї стало настільки густим від ароматів розквітлих жасмінів, що Даміану важко було зосередитися. Він постійно торкався кишені, де лежав кулон із бурштином. Його серце працювало у дивному режимі — то завмирало, то калатало, наче в дрібного гризуна, а не в могутнього полоза.

Коли Софія прийшла, вона виглядала стурбованою.

— Даміане, Мімі сьогодні якась дивна. Весь день просиділа біля вікна, а зараз відмовляється виходити з переноски. Може, вона налякалася вчорашнього?

Даміан глянув на пластикову коробку. Крізь решітку він побачив два золоті ока, які дивилися на нього з явним викликом. Мімі не була налякана. Вона була... ображена? Або просто вичікувала.

— Залиште її, Софіє, — спокійно сказав Даміан. — Тваринам потрібен час, щоб відчути безпеку. Я нагляну за нею.

Софія кивнула і відійшла до дальнього ставка, де почали розпускатися нічні лілії. Як тільки її кроки стихли, Даміан підійшов до переноски і легенько постукав по пластику.

— Виходь, акторко великого театру. Я знаю, що ти не боїшся.

Дверцята відчинилися з таким звуком, ніби їх штовхнули зсередини з неабиякою силою. Мімі вискочила, миттєво перетворилася на дівчину і притиснула Даміана до скляної стіни оранжереї. Її обличчя було в сантиметрі від його.

— Де вона? — прошипіла вона, і її золоті очі палали.

— Хто? — розгубився Даміан, відчуваючи, як його «зміїна» холоднокровність тане під її гарячим поглядом.

— Моя підвіска! Моя щаслива лапка! Вона відірвалася вчора, коли я дряпала того невдаху. Якщо ти її знайшов і сховав у свої скарби...

Даміан замість відповіді повільно дістав з кишені кулон. Але не сталеву лапку, а той самий бурштин на міцній нитці. Вона замовкла на півслові, розглядаючи камінь, у якому застигла вічність.

— Твоя лапка зламалася, — тихо сказав він, і його голос став незвично м'яким. — Я зробив це. Тут магія лісу і тепло сонця, яке я збирав роками. Це... це щоб ти не губилася в темряві.

Мімі відпустила його сорочку. Її пальці торкнулися бурштину. Вона мовчала так довго, що Даміан уже хотів було забрати подарунок назад, боячись відмови. Але раптом вона повернулася до нього спиною і підняла своє довге біле волосся, оголюючи витончену шию.

— Одягни, — коротко кинула вона.

Руки Даміана тремтіли, коли він зав'язував вузлик на її шиї. Його пальці випадково торкнулися її шкіри, і по обох пройшов розряд, сильніший за будь-яку грозу.

Мімі обернулася. Бурштин на її грудях сяяв, ніби вбирав у себе все світло оранжереї.

— Непогано, Зміючко, — вона намагалася говорити зухвало, але в її голосі вперше почулися ніжні нотки. — Тепер я просто зобов'язана не називати тебе "шнурком" хоча б до завтрашнього ранку.

Вона раптом піднялася на носочки і швидко, як подих вітру, поцілувала його в щоку.

— Ходімо, — сказала вона, знову стаючи кішкою. — Софія закінчує. Але знай: тепер я буду приходити сюди не тільки з нею. Тобі доведеться ділитися своєю лампою, Даміане.

Вона побігла до хазяйки, а Даміан залишився стояти, торкаючись своєї щоки. Він знав, що його життя в цій оранжереї ніколи не буде колишнім. На зміну самотній тиші прийшов лавандовий шторм із білим хутром і золотими очима.

І вперше за сотні років йому це справді подобалося.

Даміан не міг відвести погляду від білого хвостика, що зник за листям пальм. Його щока все ще палала від того швидкого дотику, а в голові панував справжній хаос. Він, древній нащадок охоронців, щойно отримав поцілунок від домашньої кицьки-перевертня... і йому це здалося правильнішим за всі закони природи.

— Мімі, ти де була? — почувся голос Софії. — Ой, що це на тобі? Яка гарна підвіска... Звідки вона?

Даміан затамував подих, сховавшись у тіні.

— Няв? — невинно відповіла Мімі.

— Мабуть, я випадково зачепила її на якомусь кущі, або вона заплуталася в твоїй шерсті ще вдома... — Софія здивовано розглядала бурштин. — Виглядає як справжній скарб.

Коли дівчина з кішкою нарешті пішли, Даміан перетворився на полоза. Йому було важко залишатися в людській подобі — емоції вимагали простору. Він ковзав по вологому камінню, відчуваючи кожним міліметром тіла вібрації нічного саду.

Але замість того, щоб лягти під лампу, він поповз до маленького дзеркального ставка в центрі оранжереї. Схилившись над водою, він побачив своє відображення: золотисті очі тепер світилися не холодом, а якимось внутрішнім теплом.

«Вона сказала, що приходитиме сама», — згадав він її слова.

Минуло дві години. Оранжерея занурилася у справжній нічний сон, коли тихий шурхіт біля кватирки на даху змусив Даміана миттєво підняти голову. Він знову став людиною, накинувши на плечі куртку.

На скляну балку даху вистрибнула біла постать. Мімі. Вона була в образі дівчини — боса, з розпущеним волоссям, що сяяло в місячному світлі. Вона легко спустилася вниз по металевих опорах, наче гравітація для неї не існувала.

— Софія заснула? — пошепки запитав Даміан, підходячи до неї.

— Вона малювала до другої ночі, а потім вимкнулася, як тільки торкнулася подушки, — Мімі посміхнулася, підходячи до нього впритул. Бурштин на її шиї м'яко відсвічував золотом. — Ти ж не думав, що я залишу тебе тут одного сумувати над своїми кактусами?

— Я думав, що ти занадто любиш свою м'яку подушку, щоб бігати нічним містом, — Даміан намагався звучати суворо, але посмішка сама з'явилася на його обличчі.

— Подушки — це добре, але тут... тут цікавіше, — вона обвела поглядом оранжерею. — Тут є один дуже похмурий змій, якого мені терміново треба навчити розважатися.

Вона раптом схопила його за руку і потягнула до виходу в нічний сад.

— Ходімо, Лускатий. Я покажу тобі місто таким, яким його бачать коти. З дахів, де зорі здаються ближчими, а повітря пахне пригодами, а не добривами для квітів.

Даміан завагався лише на секунду. Він знав, що порушує всі інструкції нічного сторожа. Але дивлячись у ці золоті очі, він зрозумів, що готовий порушити навіть закони всесвіту.