Розділ 3

Наступної ночі оранжерея здавалася тихішою, ніж зазвичай, але це була оманлива тиша. Даміан стояв біля входу, перевіряючи замки. Коли на доріжці з’явилася Софія з незмінною переноскою, він мимоволі вирівняв спину.

— Добрий вечір, Даміане, — втомлено посміхнулася дівчина. — Сьогодні я планую закінчити центральну частину. Мімі обіцяла поводитися чемно.

— Побачимо, — сухо відповів він, дивлячись, як біла лапа з гострими кігтиками нетерпляче шкребе сітку переноски.

Софія влаштувалася біля ставка з лотосами. Робота йшла швидко, і незабаром вона так заглибилася в малювання, що перестала помічати все навколо. Мімі, яку випустили «погуляти», одразу попрямувала до Даміана. Він якраз обходив дальні ряди кактусів у своїй людській подобі.

— Знову стежиш за порядком, Зміючко? — пролунав глузливий голос за його спиною.

Даміан розвернувся. Мімі вже була в образі дівчини. Сьогодні на ній був вільний білий светр, який спадав з одного плеча, і короткі шорти. Вона виглядала домашньою, але золотий блиск очей видавав у ній хижачку.

— Це моя робота. На відміну від декого, хто вміє лише перекидати склянки з водою, — парирував він.

— Ой, які ми вразливі...

Раптом Даміан завмер. Його роздвоєний язик, навіть у людській подобі, відчув чужий, неприємний запах. Це був запах паленої гуми та важкого металу. Щось, що зовсім не належало ботанічному саду.

— Ти відчуваєш? — шепнув він, миттєво стаючи серйозним.

Мімі принюхалася, її ніздрі затремтіли.

— Так. Це не Софія. І це не квіти. Хтось на задньому дворі.

Вони синхронно виглянули крізь скляну стіну оранжереї. У темряві саду порпалися дві тіні. Вони намагалися зламати замок на дверях рідкісного розплідника, де зберігалися найдорожчі орхідеї світу.

— Грабіжники, — констатував Даміан. Його очі спалахнули люттю. — Вони знищать усе, якщо зайдуть всередину.

— Софія налякається, якщо побачить їх, — Мімі глянула на хазяйку, яка нічого не підозрювала, сидячи в навушниках за мольбертом. — Треба щось робити, і швидко.

— Я розберуся сам, — Даміан почав розстібати гудзики форми, готуючись до трансформації.

— Ти? — Мімі пирхнула. — Ти завеликий і занадто повільний для двох. Поки ти будеш одного душити, інший втече або викличе поліцію, і твій секрет розкриють. Тобі потрібна відволікаюча маневреність. Тобі потрібна я.

Даміан хотів заперечити, але розумів, що вона права. Удвох у них було більше шансів вигнати злодіїв без зайвого шуму.

— Гаразд, — процідив він. — Я обійду з флангу в подобі полоза. Ти... роби те, що ти робиш найкраще. Дратуй їх.

— З великим задоволенням, — Мімі посміхнулася, і в цій посмішці було щось таке дике, що навіть Даміану стало трохи ніяково.

Через хвилину план почав діяти. Один із грабіжників раптом відчув, як щось надзвичайно швидке і біле промайнуло у нього між ногами, залишивши болючі подряпини на щиколотках.

— Ай! Що це було? — скрикнув він.

З темряви почулося моторошне, низьке гарчання, яке зовсім не було схоже на котяче. А потім з іншого боку почувся сухий, металевий шурхіт луски по гравію.

— Хто тут?! — другий грабіжник посвітив ліхтариком і побачив величезну чорну голову змії, що піднімалася прямо з густої трави, виблискуючи янтарними очима.

— Тікаємо! Тут якісь монстри! — закричав перший, коли Мімі знову стрибнула йому на спину, вчепившись кігтями в куртку.

За лічені секунди грабіжники, кинувши інструменти, перелетіли через паркан так швидко, ніби за ними гналися всі демони пекла.

Даміан прийняв людську подобу, важко дихаючи. Мімі приземлилася поруч, миттєво ставши дівчиною. Її волосся було розпатлане, а очі сяяли від адреналіну.

— Бачив, як він біг? — вона засміялася, витираючи щоку. — Схоже, твій «шнурок» і моє «хутро» — непогана команда.

Даміан подивився на неї. Вперше він побачив у ній не просто розпещену кицьку, а союзника.

— Непогано, — визнав він. — Для домашньої принцеси ти досить непогано б'єшся.

Мімі підійшла ближче і раптом поправила йому комір форми.

— А ти досить непогано виглядаєш, коли не намагаєшся мене проковтнути.

Вони стояли в тиші нічного саду, і ненависть, яка ще вчора здавалася стіною, раптом почала тріскатися. Але ідилію перервав голос Софії:

— Мімі! Ти де? Я вже закінчила!

— Біжи, — шепнув Даміан.

Мімі підморгнула йому, перетворилася на білий клубочок і помчала до хазяйки. Даміан залишився стояти під зорями, вперше відчуваючи, що ця оранжерея стала для нього не просто роботою, а місцем, де трапляються справжні, пухнасто-лускаті дива.

Даміан ще кілька хвилин стояв у темряві, дивлячись на те місце, де щойно зникла біла тінь. Його шкіра все ще відчувала тепло її пальців, коли вона поправляла йому комір. Це було дивно. Перевертні-змії не звикли до тепла — вони шукають його ззовні, але ніколи не відчувають його всередині. А зараз у його грудях ніби оселився маленький сонячний зайчик.

— Даміане? Ви тут? — Софія вийшла на доріжку, тримаючи Мімі на руках. — Я вже збираюся. Ви сьогодні такий мовчазний... Все добре?

— Так, — Даміан змусив себе повернути на обличчя звичну маску холодної байдужості. — Просто перевіряв периметр. Здалося, що в саду хтось був, але я вже... прогнав їх.

Мімі, затишно вмостившись на руках Софії, втупилася в нього своїми золотавими очима. Вона повільно, навмисно облизала лапку і ледь помітно випустила один кігтик. «Бачиш, Лускатий, як треба грати роль?» — читалося в її погляді.

— Ви справжній лицар цієї оранжереї, — щиро сказала Софія. — Дякую вам. До завтра?

— До завтра, — відповів Даміан, проводжаючи їх поглядом до самих воріт.

Коли гуркіт двигуна машини Софії затих, Даміан не пішов спати. Він повернувся на місце «битви». Там, у траві, він знайшов маленьку блискучу річ — металеву підвіску у формі котячої лапки, яка, мабуть, відірвалася від ошийника Мімі, коли вона ганяла грабіжника.