Розділ 1

Даміан любив ніч. У нічний час світ ставав логічним і тихим. Оранжерея ботанічного саду була його особистим королівством. Запах вологої землі, екзотичних квітів і тихий шурхіт листя заспокоювали його. Тут, серед папоротей, йому не потрібно було прикидатися людиною. Даміан м’яко скинув із себе людську подобу, і через мить на підлозі вже лежав величезний чорний полоз, його луска відбивала тьмяне світло місяця.

Він підповз до своєї улюбленої лампи, яка імітувала сонячне тепло, і задоволено згорнувся кільцем. «Нарешті, — подумав Даміан. — Ніяких людей, ніяких дурних розмов. Тільки тепло і тиша». Його роздвоєний язик час від часу вислизав назовні, «зчитуючи» аромати ночі: запах квітучої орхідеї, сирої папороті й... щось нове.

Запах був дивним. Він пах лавандовим шампунем, кондиціонером для шерсті та... дорогим кормом для тварин. Даміан напружився. Цей запах не належав оранжереї. Це був запах чогось домашнього, м’якого і абсолютно непридатного для цього місця.

У цей момент двері оранжереї відчинилися. Ввійшла Софія, хазяйка Мімі. В руках вона тримала переноску, з якої долинало невдоволене нявкання.

— Мімі, малюся, потерпи ще трішки. Ми тільки помалюємо нічні квіти, і одразу додому, — лагідно сказала Софія, ставлячи переноску на столик біля мольберта.

Даміан застиг. Він бачив Софію раніше, вона здавалася йому тихою і нешкідливою. Але ця переноска... «Що це таке?» — подумав Даміан, відчуваючи, як всередині нього прокидається зміїний інстинкт захисту території.

Софія відчинила дверцята переноски. На підлогу оранжереї ступила розкішна біла ангора. Мімі. Вона була втіленням домашнього затишку. Її біла шерсть виглядала ідеально причесаною, а на шиї висів маленький ошийник із камінчиком, що нагадував краплю роси.

Мімі озирнулася навколо. Її вираз обличчя (якщо так можна сказати про кішку) виражав повне обурення. Брудна підлога, занадто багато рослин, дивні запахи... «Софіє, ти з’їхала з глузду? Ми в лісі? Хто буде чистити моє хутро від цього всього?» — нявкнула вона Софії.

Даміан, спостерігаючи за нею зі своєї схованки під лампою, відчув огиду. «Пухнаста дурненька, — подумав він. — Вона навіть не знає, що таке справжня небезпека. Її життя — це подушки і ласощі. Вона тут не виживе».

Мімі, вирішивши дослідити це «жахливе місце», обережно пішла по доріжці. Вона намагалася не наступати на мокру землю, високо піднімаючи лапи. І раптом вона зупинилася.

Прямо перед нею, під лампою, лежав чорний полоз. Його очі кольору темного янтарю дивилися прямо на неї. В його погляді не було страху, тільки холодний, розрахунковий інтерес.

Мімі застигла. Вона ніколи раніше не бачила змій. Але вона знала одне: це щось брудне, холодне і абсолютно неприйнятне для її королівського статусу. Вона вигнула спину, розпушила свій розкішний хвіст і видала довгий, гучний «фырк». Це був «фырк» повної зневаги.

Даміан, почувши цей звук, відчув, як у ньому прокидається зміїна гордість. «Ах ти, пухнаста капризуля, — подумав він. — Ти думаєш, що ти тут королева? Я покажу тобі, хто тут господар». Він повільно підняв голову, розкрив пащу і видав тихий, але дуже виразний «шип». Це був «шип» попередження.

Мімі не злякалася. Навпаки, це попередження тільки розлютило її. Вона зробила крок ближче, підняла лапу і... спробувала вдарити Даміана кігтями по морді.

Перша зустріч відбулася. Луска зіткнулася з хутром. «Від ненависті до кохання» — шлях був відкритий, і він починався з «фырку» та «шипу» на затишній доріжці оранжереї ботанічного саду.

Даміан ледь встиг відсахнутися. Кігті Мімі промайнули в міліметрі від його чутливого носа, залишивши в повітрі лише легкий вітерець. Такого нахабства він не очікував навіть від «диванної принцеси».

«Ти що, зовсім страх втратила, пухнаста катастрофо?» — пронеслося в його голові.

Він миттєво змінив тактику. Замість того, щоб шипіти, він почав повільно, гіпнотично розгойдуватися з боку в бік. Його чорна луска в променях лампи заграла вогнями, створюючи ілюзію нескінченного руху. Даміан знав: перед цим танцем не встоїть жодна істота. Він хотів просто налякати її, змусити втекти назад у її безпечну переноску.

Але Мімі була не з тих, хто піддається гіпнозу. Вона нахилила голову, спостерігаючи за його рухами з виглядом досвідченого критика, а потім... просто позіхнула, демонструючи свої ідеально білі ікла.

«Це що, все? — ніби казав її погляд. — Моя іграшкова мишка на мотузці рухається набагато цікавіше, ніж ти, шматку холодного шланга».

Мімі зробила вигляд, що їй нудно. Вона сіла прямо перед ним і почала демонстративно вилизувати праву лапку, навіть не дивлячись на змію. Це була вища форма образи — ігнорування.

— Мімі! Ти де? — голос Софії почувся десь з-за високих кущів монстери. — Не заважай пану охоронцю, він тут працює!

«Пану охоронцю?» — подумки обурився Даміан. Він був древнім перевертнем, нащадком тих, хто охороняв таємниці богів, а не просто «паном охоронцем»!

Він вирішив прийняти людську подобу. Це зазвичай діяло на домашніх тварин приголомшливо: вони губилися, коли ворог раптом ставав у десять разів більшим. Повітря навколо змії завібрирувало, і через секунду на місці чорного полоза стояв високий блідий хлопець у темній формі. Його очі все ще мали той дивний янтарний відтінок, а на шиї виднілися ледь помітні сріблясті лусочки.

Даміан склав руки на грудях і суворо подивився на кішку.

— Слухай сюди, білосніжко. Тут не салон краси. Один твій зайвий звук — і я особисто винесу твій кошик на вулицю під дощ. Зрозуміла?

Мімі завмерла. Вона вперше бачила таку трансформацію. Але замість того, щоб злякатися, вона лише примружила очі. Тепер цей «шланг» став людиною, а з людьми вона знала, як поводитися. Вона впевнено підійшла до його ніг і... з усієї сили наступила йому на черевик брудною від землі лапою, залишивши чіткий вологий слід.

Потім вона видала коротке «Мяу!», яке прозвучало як команда: «Прибери за мною, прислужнику, і принеси паштет».