Розділ 20. Білий шум (Епілог)

Минуло шість місяців.

​Світ не завалився, хоча багато хто пророкував апокаліпсис. Після падіння «Aeterna» настав період, який історики пізніше назвуть «Великим Пробудженням» — або «Великою Скорботою». Мільйони порожніх екранів по всьому світу стали дзеркалами, в яких людям довелося нарешті побачити власні обличчя, а не цифрові маски померлих.

​Еліс оселилася в невеликому містечку біля підніжжя гір, де електрика була розкішшю, а про нейро-інтерфейси згадували як про поганий сон. Вона працювала в місцевій бібліотеці — справжній, з паперовими книгами, що пахли пилом і старим клеєм.

​Сьогодні був теплий осінній день. Еліс сиділа на ґанку свого дерев’яного будинку, тримаючи в руках горнятко кави. Її пальці більше не тремтіли. На колінах лежав старий щоденник, куди вона записувала свої думки — ручкою, на папері. Це був її новий спосіб архітектури пам’яті. Справжній, непостійний, вразливий.

​Вона подивилася на свої руки. На тильній стороні долоні залишився ледь помітний шрам від порту, який вона наказала видалити хірургічним шляхом через місяць після втечі. Без чіпів у голові світ став тихішим, але водночас набагато яскравішим. Вона знову навчилася чути спів птахів, а не фоновий шум сповіщень.

​До її воріт під'їхав старий поштовий фургон. Листоноша — чоловік, який принципово не користувався дронами-доставщиками — простягнув їй невелику посилку без зворотної адреси.

​— Це вам, пані Вейн. Прийшло з центрального хаба.

​Еліс подякувала і повернулася на ґанок. Всередині посилки був старий плівковий фотоапарат і конверт. У конверті лежало єдине фото — те саме, з її минулого, яке вона вважала назавжди втраченим під час видалення бази. На ньому вони з Марком стоять на березі моря. Він сміється, волосся розпатлане вітром, а вона дивиться на нього з такою чистою любов’ю, що на мить у неї перехопило подих.

​На звороті фотокартки був напис, зроблений знайомим розмашистим почерком Костаса:

«Дещо неможливо видалити, навіть якщо дуже старатися. Світ одужує, Еліс. Дякую за тишу».

​Вона посміхнулася. Вона знала, що десь там Костас і залишки «Опору» стежать за тим, щоб нові корпорації не побудували черговий цифровий «Елізіум». Але це вже була не її війна.

​Еліс відклала фото і заплющила очі. Вона згадала голос Марка. Тепер він не звуковив у її навушниках — він звучав у її серці. І це була не луна в алгоритмі. Це була просто пам'ять.

​Вона підвелася, зайшла в будинок і поставила фото на полицю — поруч із квітами, що потребували води, і книгами, що чекали на читання. Життя тривало. Справжнє, болюче, прекрасне і, нарешті, кінцеве.

​На горизонті повільно сідало сонце, забарвлюючи небо в кольори, які жоден монітор ніколи не зміг би відтворити з точністю до 100%. І Еліс було цілком достатньо цієї недосконалості.

​Кінець.