Розділ 19. Точка неповернення

Аеротаксі безшумно ковзало крізь нічне небо, віддаляючись від палаючого центру. Еліс притиснулася лобом до холодного скла. Позаду, на обрії, хмарочос «Aeterna» нагадував гігантську смолоскипну вежу. Вона бачила, як зникають вогні в інших районах міста — вірус Марка поширювався, наче лісова пожежа, вимикаючи сервери-супутники та вузли зв’язку. Корпоративна імперія розсипалася в реальному часі.

​Раптом панель керування таксі замиготіла.

​— Увага. Виявлено критичний збій глобальної навігаційної мережі, — промовив синтетичний голос. — Перехід на ручне керування недоступний. Система готується до екстреної посадки.

​— Ні, тільки не зараз! — вигукнула Еліс. — Лети далі! Вийди за межі міста!

​— Мережа «Aeterna» не відповідає. Координати втрачено. Пошук безпечної зони...

​Екран таксі на мить зблід, а потім на ньому з’явилося знайоме вікно консолі. Але це не був Марк. Це був Артур. Його обличчя було залите кров’ю, він записував це послання, ймовірно, за хвилини до того, як Еліс бачила його востаннє. Це був «відкладений протокол».

​— Еліс, — голос Артура на записі був тихим і втомленим. — Якщо ти це бачиш, значить, ти вижила, а я — ні. І значить, ти виконала свою обіцянку знищити все. Ти думаєш, що звільнила людей. Але подивись вниз.

​Еліс глянула у вікно. У місті панувала темрява, але це була не мирна нічна темрява. Тисячі людей виходили на вулиці. Вона бачила світло ліхтариків біля під'їздів. Хтось кричав, хтось падав на коліна.

​— Ти видалила їхні надії, — продовжував голос Артура. — Завтра мільйони людей прокинуться і зрозуміють, що їхні близькі померли вдруге. Ти не повернула їм реальність, ти просто відібрала у них останній спосіб не збожеволіти від горя. Чи зможеш ти жити з цим знанням? Чи зможеш ти дивитися їм в очі?

​Таксі різко сіпнулося. Воно опускалося на пустир біля старої залізничної станції на самій околиці.

​— І останнє, — Артур ледь помітно всміхнувся на екрані. — Марк знав, що ти це зробиш. Він знав тебе краще за всіх. І саме тому він залишив тобі останній файл. Він зашифрований твоїм власним серцебиттям. Щойно твій пульс заспокоїться до 60 ударів на хвилину, він розкриється. Це твій вирок... або твій дар.

​Екран згас. Таксі м’яко торкнулося землі й розчинило двері. Еліс вийшла в густу високу траву. Повітря тут було чистим, без запаху озону. Вона сіла на іржаву рейку, намагаючись втихомирити серце, що калатало в грудях.

​Артур намагався отруїти її перемогу провиною. Він хотів, щоб вона почувалася вбивцею надій. Але Еліс знала: біль — це частина зцілення. Не можна жити в скляному ковпаку вічного вчора.

​Вона заплющила очі. Повільний вдих. Повільний видих.

Сімдесят ударів. Шістдесят п’ять. Шістдесят...

​У її нейро-інтерфейсі, де вже не було жодних корпоративних міток, розгорнулося останнє повідомлення. Це не був текст. Це був аудіофайл, записаний справжнім Марком — не цифровою копією, а живою людиною, за кілька годин до його фатальної поїздки на парковку.

​«Ел, якщо ти це чуєш, значить, алгоритм "Луна" спрацював. Значить, ти пройшла через лабіринт і вибрала правду. Я знав, що Артур намагатиметься використати мене проти тебе. Я знав, що він змусить тебе вибирати між мною і світом. І я щасливий, що ти вибрала світ. Не бійся за тих людей, чиїх близьких ти "видалила". Пам’ять не в серверах, Ел. Вона в тому, як ми п’ємо каву, як ми сміємося, як ми продовжуємо йти вперед. Ти дала їм шанс почати жити заново. І мені теж. Тепер я нарешті вільний. Не шукай мене в коді. Шукай мене в собі. Живи за нас обох. Це і є єдина справжня точка неповернення. Кохай. Прощавай».

​Файл розчинився. Еліс відчула, як її нейро-інтерфейс остаточно вимкнувся, перетворюючись на мертвий шматок пластику в її голові. Вона вперше за довгі роки була повністю, абсолютно офлайн.

​На сході почало сіріти. Починався перший день світу без «Aeterna». Еліс підвелася і пішла вздовж колій, не озираючись на місто.