Розділ 17. Дилема творця

Еліс майже дісталася до евакуаційного шлюзу, коли її нейро-інтерфейс, який вона вважала мертвим, раптом відгукнувся коротким, болючим імпульсом. У правому оці спалахнуло вікно терміналу. Це було не системне повідомлення «Aeterna». Це був рукописний код, написаний тими самими «кривими» символами Марка.

​LUNA_LAST_CHANCE.exe

​Вона зупинилася, спершись на холодну стіну шлюзу.

— Марку? Ти ще тут? — прошепотіла вона, затамувавши подих.

​— Я... у буфері обміну, — голос був настільки слабким, що здавався просто її власною думкою. — Ел, слухай. Вірус знищив 99% бази. Але я встиг ізолювати один сектор. «Хмарне сховище 0». Там — цифрові відбитки дітей. Тих, чиї батьки купили їм «вічне дитинство» після смерті.

​Еліс закрила очі. Вона знала про цей проєкт. Наймолодші клієнти «Aeterna». Їхні копії були настільки крихкими, що будь-який збій міг перетворити їх на цифрове сміття.

​— Якщо я завершу повне видалення, — продовжував Марк, — вони зникнуть назавжди. Батьки прокинуться і побачать порожні екрани. Для них це буде друга смерть їхніх дітей. Справжня. Остаточна.

​— Чого ти хочеш від мене? — сльози знову почали навертатися на очі.

​— У тебе в інтерфейсі — кнопка «Confirm». Це доступ до вірусу «Відлуння». Я не можу прийняти це рішення. Мій код каже: «Видалити все, щоб система ніколи не відродилася». Але я... я пам’ятаю, як ти плакала над фотографіями. Я не можу бути тим, хто завдасть такого болю тисячам людей. Ти архітектор, Ел. Тобі вирішувати, що є милосердям — дати їм ілюзію чи змусити їх прийняти правду.

​Еліс дивилася на віртуальну кнопку, що пульсувала в її полі зору. Це була дилема творця в її найстрашнішому прояві.

З одного боку — ідеальна чистота. Повне знищення спадщини Артура. Світ без цифрових примар. Справедливість, де смерть рівна для всіх.

З іншого — тисячі матерів і батьків, для яких ці піксельні образи були єдиним, що тримало їх на краю прірви. Чи мала вона право відібрати у них останню соломинку, навіть якщо ця соломинка була брехнею?

​— Якщо я залишу цей сектор, — запитала вона, — чи зможе «Aeterna» відродитися?

​— На основі цих даних? — Марк завагався. — Можливо. Через десять-двадцять років вони зможуть відкатати алгоритми назад. Зло може повернутися.

​Еліс згадала обличчя пані Ковальскі з першого розділу. 98,4% ідентичності. Вона згадала холод власної порожньої квартири, де вона два роки намагалася не думати про Марка. Ілюзія дарує спокій, але вона забирає майбутнє. Люди перестають жити, бо вони зациклені на збереженні того, що вже пішло.

​— Ми не боги, Марку, — промовила вона в порожнечу коридору. — Ми не маємо права тримати їх у цьому проміжному стані. Смерть — це не ворог. Це фінал, який робить життя цінним.

​Вона відчула, як її пальці стиснулися в кулаки.

— Я видаляю все.

​— Ти впевнена? — Марк зробив паузу. — Це означає, що і я... цей останній шматок мене в твоєму інтерфейсі... теж зникне. Назавжди.

​— Ти вже зробив свою справу, — Еліс посміхнулася крізь сльози. — Ти врятував мене. Тепер дай мені врятувати інших від цієї пастки.

​Вона зосередила погляд на кнопці «Confirm» і подумки віддала наказ.

​Клік.

​Екран у її оці на мить залився білим світлом. Вона відчула дивний спокій, ніби з її плечей зняли величезну вагу. Всі логічні зв’язки, всі цифрові нитки, що пов’язували її з Марком і корпорацією, розірвалися в одну мить.

​— Дякую, Луно, — це був останній шепіт.

​Світло в коридорі згасло остаточно. Лише червоні вогні аварійних виходів вказували шлях назовні. Еліс штовхнула важкі двері і вийшла на дах, де на неї чекав холодний вітер і небо, яке вперше за довгий час не здавалося їй цифровою декорацією.