Розділ 14. Проникнення

Будівля «Aeterna» стогнала. Це не був металевий скрегіт — це був звук вмираючого цифрового організму. Скляні панелі «Елізіуму» почали тріскатися від вібрації серверів, що працювали на критичній межі.

​Артур, побачивши, що магнітні пастки почали стирати масиви даних, кинувся до запасного виходу. Він більше не дивився на Еліс. Для нього вона перестала існувати в той момент, коли він натиснув кнопку форматування. Тепер він рятував єдину цінність, яка в нього залишилася — власне життя.

​— Еліс, ліфт праворуч! — голос Марка в навушниках був ледь чутним, перебитим статикою. — Я заблокував сенсори ваги. Він спустить тебе на технічний поверх.

​Вона кинулася до кабіни. Двері зачинилися за секунду до того, як стеля в залі засідань обвалилася, засипавши капсули з «бета-тестерами» уламками білосніжного пластику. Кабіна ліфта рушила вниз із шаленою швидкістю. Еліс притиснулася до стіни, відчуваючи, як шлунок підкочується до горла.

​— Марку, де ти? Я бачу, як твій сектор згасає на панелі!

​— Я... я розосереджений, Ел. Я переніс частину себе в автономні дрони безпеки на поверхах. Я буду розчищати тобі шлях.

​Ліфт зупинився на 15-му поверсі — у секторі R&D (досліджень та розробок). Коли двері відчинилися, Еліс побачила справжній хаос. Співробітники корпорації гарячково намагалися винести жорсткі диски, штовхаючи один одного. Всюди вили сирени, а автоматична система пожежогасіння заливала коридори густою білою піною.

​— Тобі потрібно в серверний лабіринт, — сказав Марк. — Артур прямує туди. Він хоче забрати «майстер-ключ» — фізичний накопичувач, на якому зберігаються вихідні коди всіх клієнтів. Якщо він його винесе, «Aeterna» просто переїде в іншу будівлю, і все почнеться знову.

​Еліс бігла через зали лабораторій. Вона бачила напівзібрані аватари, підвішені до стель, наче маріонетки в очікуванні душі. Деякі з них почали конвульсивно смикатися — вірус «Відлуння» хаотично подавав сигнали на їхні приводи.

​Раптом дорогу їй перегородили двоє охоронців. Вони підняли паралізатори.

​— Стояти!

​Перш ніж Еліс встигла злякатися, один із роботів-кур’єрів, що стояв біля стіни, раптом зірвався з місця. Він врізався в охоронців на повній швидкості, збиваючи їх з ніг.

​— Проходь! — прохрипів робот голосом Марка.

​Еліс проскочила повз них, забігаючи в зону «Zero» — серце будівлі. Тут не було вікон, лише нескінченні ряди чорних стійок, що гули, як рій розлючених бджіл. Температура тут була такою високою, що повітря здавалося густим.

​Вона побачила Артура біля центрального вузла. Він гарячково вводив довгий пароль на механічній клавіатурі — єдиному пристрої, який не зміг зламати Марк, бо він не мав підключення до мережі.

​— Артуре! Зупиніться! — крикнула вона, витираючи піт з обличчя.

​Він озирнувся. У його очах була дика, майже релігійна запеклість.

— Ти не розумієш, дівчинко. Ти думаєш, що рятуєш людей? Ти прирікаєш їх на забуття! Без «Aeterna» смерть знову стане остаточною. Ти хочеш, щоб світ став порожнім?

​— Я хочу, щоб світ був справжнім! — вона зробила крок вперед.

​У цей момент всі сервери навколо них одночасно замовкли. Світло згасло. Залишилося лише тьмяне аварійне освітлення червоного кольору.

​— Що ти зробив? — прошепотіла вона, звертаючись до Марка.

​— Я відключив охолодження, — відповів Марк. Його голос тепер лунав прямо з серверів, навколо них. — Через три хвилини тут станеться термічний вибух. Кристали пам'яті розплавляться. Артуре, твій «майстер-ключ» зараз — це просто шматок гарячого металу.

​Артур закричав від люті і кинувся на Еліс, занісши руку для удару. Але в цей момент підлога під ним здригнулася. Одна з серверних шаф похилилася і з гуркотом впала, перегороджуючи йому шлях.

​— Еліс, біжи до пожежного виходу! — голос Марка став майже ультразвуковим. — Це кінець. Я більше не можу тримати систему.

​— Марку! Виходь у мій інтерфейс! — вона притиснула руки до голови. — Я можу винести тебе!

​— Ні, Ел. Вірус уже в мені. Якщо я перейду в тебе, я знищу твій мозок за секунди. Я маю згоріти тут. Це єдиний спосіб стерти їхні коди повністю.

​Вона стояла серед диму, дивлячись на миготливі вогники серверів, де жив той, кого вона кохала.

​— Я не забуду, — прошепотіла вона.

​— Ти маєш забути, — відповів він востаннє. Його голос став теплим, як у ту ніч, коли вони дивилися на зірки. — Просто живи.

​Еліс розвернулася і побігла в темряву, за мить до того, як перші іскри перетворилися на вогняний шторм.