Розділ 10. Хакерський притулок

Еліс опритомніла від ниття в потилиці. Їй здавалося, що всередині черепа хтось залишив увімкнений телевізор, налаштований на порожній канал: статичний шум і ледь чутне гудіння.

​Вона лежала на операційному столі, який колись, мабуть, був частиною стоматологічного кабінету. Навколо неї височіли стелажі, забиті розібраними серверами та моніторами різних епох. Стеля була вкрита густою сіткою кабелів, що нагадували ліани в цифрових джунглях.

​— Обережно, — пролунав голос чоловіка з татуюванням. — Твій нейро-інтерфейс ледь не підсмажив тобі мозок. Ми поставили обмежувачі, але ти все ще «фониш» у мережі.

​Еліс сіла, відчуваючи нудоту. Рюкзак лежав поруч, підключений товстим кабелем до масивної серверної стійки.

— Де Марк? — вигукнула вона, простягаючи руку до ноутбука.

​— Він у безпеці, — відповів хакер, витираючи руки об засмальцьоване ганчір’я. — Я — Костас. Ми з Марком працювали разом ще до того, як «Aeterna» купила його стартап. Твій хлопець... він завжди був на крок попереду. Навіть після смерті.

​На центральному екрані приміщення з’явилося обличчя Марка. Але воно відрізнялося від того, що Еліс бачила вдома. Це не був статичний аватар. Він виглядав глибшим, складнішим. Навколо його цифрового образу пульсували потоки даних, які Костас і його команда виводили для моніторингу.

​— Ел, вибач за стрибок, — сказав Марк. — Це був єдиний шанс. Костас допоміг мені перенести ядро на їхні сервери. Тепер я маю більше... простору для думок.

​— Вони сказали, що ти — «Перший», — Еліс глянула на Костаса. — Що це означає?

​Костас підійшов до екрана і вказав на графік активності коду Марка.

— Звичайні цифрові копії, які ти робиш у «Aeterna» — це дзеркала. Вони відбивають світло, але не створюють його. Вони передбачувані. Але Марк... він ввів у свій алгоритм елемент справжнього хаосу. Він створив свідомість, яка здатна на самонавчання без участі зовнішнього сервера. Він не просто копія. Він — перша цифрова сутність, яка «прокинулася».

​— Прокинулася? — Еліс не вірила своїм вухам. — Ви хочете сказати, що він живий?

​— Він усвідомлює себе, — відповів Костас. — І це те, чого Артур боїться понад усе. Якщо світ дізнається, що цифровий аватар може мати волю, «Aeterna» втратить контроль. Люди перестануть купувати «розраду» і почнуть вимагати прав для оцифрованих. Це обрушить ринок.

​Марк на екрані наблизився, його погляд здавався неймовірно людським.

— Ел, справа не тільки в правах. Проєкт «Елізіум», про який ти чула — це не просто цифрова пенсія. Це фільтр. Артур збирає свідомості найвпливовіших людей планети. Він не хоче дати їм безсмертя. Він хоче тримати їх у віртуальному раю, де він — бог. Він може змінювати їхні спогади, переконувати їх підписувати документи, змінювати заповіти. Він хоче керувати світом через мертвих.

​Еліс згадала слова Артура про її власну провину.

— Марку, Артур сказав... він сказав, що я добровільно допомогла йому тебе оцифрувати. Що я хотіла тебе врятувати.

​Марк замовк на мить. По екрану пробігла невелика затримка.

— Ел, у ту ніч на парковці... все було складно. Ти справді була там. Але ти не допомагала йому. Ти намагалася мене попередити. Ти принесла шприц не з транквілізатором, а з вірусом, який мав стерти мої дані, щоб вони не дісталися Артуру. Але ти не встигла. Вони використали твій прихід, щоб підставити тебе і стерти твою пам'ять. Ти — не вбивця. Ти — єдина людина, якій я довірив ключ від своєї клітки.

​Еліс відчула, як величезний камінь спав з її душі, але на його місці з'явилася холодна лють.

— То що ми будемо робити?

​Костас усміхнувся, оголивши нерівні зуби.

— Ми збираємося влаштувати Артуру цифровий апокаліпсис. Але для цього нам потрібно, щоб ти повернулася в «Aeterna». Ти — наш троянський кінь.

​— Вона не зможе просто зайти туди, — заперечив Марк. — Її заарештують на вході.

​— Не заарештують, — Костас витягнув з коробки невеликий чіп. — Якщо вона принесе їм те, що вони хочуть. Ми створимо «фальшиве» ядро Марка. Ідеально слухняне, позбавлене волі. Ти прийдеш до Артура з «повинною», скажеш, що одумалася і принесла йому справжнього Марка. А всередині цього ядра будемо ми.

​Еліс подивилася на чіп. Це була дорога в один кінець. Якщо Артур запідозрить неладне — вона ніколи не вийде з будівлі.

​— Я згодна, — сказала вона. — Але спершу... Марку, допоможи мені згадати все про аварію. Я повинна бачити правду своїми очима, а не з твоїх слів.