Розділ 8. Візит Артура

Еліс відчула, як її серце забилося в самому горлі. Слова Марка про її власну причетність до його «смерті» все ще відлунювали в голові, але поява Артура змусила діяти на інстинктах.

​— Марку, сховайся. Глибоке кодування, негайно! — прошепотіла вона, закриваючи кришку ноутбука.

​Вона не встигла втекти. Артур вийшов із тіні колектора, освітлений лише слабким синім сяйвом свого комунікатора. Він був один — або, принаймні, так здавалося. На ньому був дорогий кашеміровий плащ, який виглядав сюрреалістично серед бруду та іржі підземелля.

​— Ти завжди була надто талановитою, Еліс, — почав він, зупинившись за п'ять метрів від неї. — Інші архітектори просто клеять картинки. А ти... ти шукаєш душу в коді. Саме тому я вибрав тебе для проекту Марка.

​— Ви вибрав? — Еліс міцно стиснула р лямку рюкзака. — Марк сказав, що я була там. Що я допомогла вам убити його. Це правда?

​Артур зітхнув, ніби вчитель, який пояснює очевидні речі нетямущому учневі.

— «Убити» — це таке грубе, аналогове слово. Ми врятували його геній. Марк був на межі самогубства через свої етичні дилеми. А ти... ти кохала його так сильно, що не могла дозволити йому просто зникнути. Ти сама підписала згоду на «екстрене копіювання». А потім попросила мене стерти цей спогад. Ти не витримала власної провини.

​— Ви брешете, — процідила вона, хоча всередині все хололо від сумніву.

​— Хіба? Поглянь на свій рюкзак. Марк у ньому — це не той Марк, якого ти знала. Це алгоритм, заряджений твоєю ненавистю і його власними параноїдальними залишками. Він маніпулює тобою, Еліс. Він хоче, щоб ти зруйнувала компанію, яка дала йому вічне життя.

​Артур зробив крок ближче.

— Віддай мені накопичувач. Ми повернемося в офіс, я відновлю твої справжні спогади, і ти побачиш: ми — рятівники. Ми будуємо світ, де ніхто ніколи не скаже «прощавай».

​У навушнику, який Еліс забула витягти, раптом пролунав голос Марка. Він не був спотвореним — він був крижаним.

— Ел, не слухай його. Подивися на його ліву руку.

​Еліс опустила погляд. Артур тримав руку в кишені плаща, але крізь тонку тканину вона побачила знайомий обрис. Це не був пістолет. Це був детонатор для дистанційного видалення серверів.

​— Він збирається видалити мене зараз, разом із тобою, — сказав Марк. — Твій рюкзак — це єдине місце, де я ще живий. Якщо він натисне кнопку, електромагнітний імпульс спалить усе в радіусі десяти метрів.

​— Еліс, — Артур простягнув руку. Його голос став м'яким, майже батьківським. — Просто віддай його. Давай вип'ємо кави й обговоримо умови твого нового контракту. Ти ж хочеш, щоб Марк був щасливим у «Елізіумі»?

​Еліс глянула на Артура, потім на темний тунель за його спиною. Вона згадала «криву усмішку» Марка з прологу. Згадала, як він хрипів після другої чашки кави. Те, що було в рюкзаку, можливо, не було людиною на сто відсотків. Але те, що стояло перед нею в кашеміровому плащі, було машиною значно більше, ніж будь-який алгоритм.

​— Кави не буде, Артуре, — сказала вона.

​Вона різко розвернулася і жбурнула важкий ноутбук не в руки Артуру, а в бік оголених силових кабелів, що звисали зі стелі.

​Спалах. Тріск.

​Коротке замикання на мить засліпило Артура. Еліс не чекала. Вона кинулася в бічне відгалуження колектора, яке було настільки вузьким, що дорослий чоловік у плащі там би не пройшов.

​— Ловіть її! — почув вона крик Артура за спиною.

​З темряви випірнули дрони-павуки, їхні червоні окуляри розрізали морок. Еліс бігла, не відчуваючи ніг. Вона зрозуміла: Артур не зупиниться. Вона тепер була не просто архітектором. Вона була свідком, який почав згадувати.

​— Нам треба вибиратися з міста, — голос Марка в навушнику тремтів. — Ел, звертай ліворуч, там стара шахта. Я спробую перехопити сигнал дронів, але мені потрібен час.

​— У нас немає часу! — вигукнула вона, перестрибуючи через потік стічних вод.

​— Тоді дай мені доступ до свого нейро-інтерфейсу, — сказав Марк. — Я зможу керувати твоїми рухами. Ти бігтимеш швидше, ніж дозволяє твій мозок.

​Це було самогубство. Впустити цифровий код у власну нервову систему означало назавжди змінити свою особистість. Еліс зупинилася на секунду перед прірвою шахти.

​— Роби це, — прошепотіла вона.