Розділ 7. Дзеркальний допит

Сирість колекторів просочувала одяг, а в навушниках панувала тиша — Марк мовчав, заощаджуючи заряд батареї ноутбука. Еліс знайшла прихисток у технічному вузлі під покинутою гілкою метро. Тут було відносно безпечно: товсті бетонні стіни та старі кабелі створювали ідеальний «екран» від сканерів «Aeterna».

​Вона поставила ноутбук на іржавий ящик і відкрила файл Truth_DeepScan. На екрані з’явилося графічне представлення нейронної мережі Марка. Це було схоже на сузір'я, але частина зірок була оповита чорним туманом — тими самими блоками, які встановила корпорація.

​— Марку, я починаю, — сказала вона. — Мені доведеться подавати імпульси на твої логічні вузли. Це може... змінити тебе. Може бути боляче, якщо цифрова копія здатна відчувати біль.

​— Роби, що треба, Ел, — голос із динаміків був сухим. — Якщо я залишуся з цими дірками в голові, я буду просто ще одним їхнім інструментом.

​Еліс почала дешифрування. Вона діяла як хірург, використовуючи рядки коду замість скальпеля. Щойно вона торкнулася першого блоку, ноутбук почав грітися. На екрані замість тексту полетіли спотворені образи — уривки відео з камер спостереження, уривки телефонних розмов.

​— Марку, дата: 14 листопада. За дві години до аварії. Де ти був?

​— Я... я був у офісі, — голос Марка почав тремтіти. — Ні, я був на підземній парковці. Я розмовляв з... з... ПОМИЛКА 404.

​Еліс посилила напругу на сектор пам'яті.

— З ким ти розмовляв? Марку, зосередься на коді! Хто стояв перед тобою?

​— Це був Артур! — раптом вигукнув він, і звук став настільки гучним, що Еліс відсахнулася. — Він тримав планшет. Він показував мені проект «Елізіум». Він сказав... він сказав, що я — перший успішний прототип. Еліс, зупинись! Мій код... він розпадається!

​На екрані нейронна мережа почала пульсувати тривожним червоним кольором. Еліс бачила, як цілі сегменти його особистості — його спогади про дитинство, його знання мов — перетворювалися на білий шум, щоб компенсувати енергію для розблокування закритої зони.

​— Я не можу зупинитися, ми майже там! — кричала вона, вводячи команди обходу. — Хто ще був там, крім Артура?

​— Там була... ти.

​Еліс застигла. Її пальці зависли над клавіатурою.

— Що? Марку, це неможливо. Я була вдома, я чекала на тебе...

​— Ні, — голос Марка став неймовірно чітким, але позбавленим емоцій, як у машини. — На відео з парковки — ти. Ти стоїш поруч з Артуром. Ти тримаєш шприц. Ти кажеш: «Так буде краще для нього. Так ми збережемо його назавжди».

​У голові Еліс наче щось вибухнуло. Спогад — холодний, як лід — пробився крізь завісу її власної амнезії. Вона побачила власні руки, затягнуті в латекс. Побачила Марка, який дивиться на неї з жахом і невірою.

​— Це неправда... — проковтнула вона клубок у горлі. — Це блок! Це «Aeterna» підмінила твої спогади, щоб я тобі не вірила!

​— Або вони підмінили твої, Еліс, — тихо відповів Марк. — Ти працюєш архітектором пам’яті. Хто краще за тебе знає, як легко відредагувати кілька днів із життя людини? Ти думала, що рятуєш мене. Ти сама допомогла їм оцифрувати мою свідомість, бо боялася мене втратити.

​Екран ноутбука замиготів і згас. Система пішла на примусове перезавантаження. Еліс сиділа в повній темряві, відчуваючи, як її світ розсипається на пікселі. Хто вона в цій грі? Рятівниця чи кат, який просто забув про свій злочин?

​Раптом зверху почулися кроки. Повільні, розмірені. Хтось знав, де вона.

​— Еліс, — пролунав знайомий голос Артура, посилений луною тунелів. — Не муч його. Ти ж знаєш, що цифрова копія завжди страждає, коли їй нагадують про момент зради. Виходь. Давай закінчимо це як колеги.