Розділ 6. Сховище 42

​«Сіра зона» зустріла Еліс запахом горілого пластику та сирості. Тут не було стерильного блиску центру міста. Замість розумних ліхтарів — саморобні прожектори, замість патрульних дронів — мотки колючого дроту та графіті, що світилися в темряві фосфором. Це був цифровий відстійник, куди зливалися всі «помилки» системи.

​— Прямо, потім ліворуч, під іржаву вивіску «У Едді», — керував Марк. Його голос тепер звучав через динамік старого плеєра, який Еліс знайшла в рюкзаку — телефон вона вимкнула і витягла батарею, щоб не стати маяком для Артура.

​Сховище 42 виявилося підвалом покинутого складу автоматичних пралень. Важкі герметичні двері, які колись захищали техніку від вологи, тепер були посилені електронним замком військового зразка.

​— Код: 1411, — сказав Марк. — Дата нашої першої зустрічі. Я знав, що ти не забудеш.

​Еліс ввела цифри тремтячими пальцями. Двері відчинилися з глухим стогоном. Всередині було сухо і дивно тихо. На полицях лежали речі, які в 2030-х вважалися мотлохом: паперові блокноти, старі жорсткі диски, плівкові касети. У центрі стояв важкий стіл, на якому під шаром пилу ховався ноутбук — механічний, з товстим корпусом і без підключення до мережі.

​— Це мій «аналоговий острів», — у голосі Марка почувся сум. — Тут «Aeterna» безсила. Відкрий ноутбук, Ел. Пароль — твоє дівоче прізвище.

​Коли екран засвітився тьмяним світлом, Еліс побачила список файлів. Це не були алгоритми. Це були результати розслідування, яке Марк вів таємно від усіх.

​— Дивись папку «Бета-тестери», — сказав він.

​Еліс відкрила файл. Перед нею виникла таблиця з іменами. Сорок два імені. Навпроти кожного стояла дата смерті та причина.

• ​Віктор Громов, 29 років. Серцевий напад.
• ​Олена Мартинюк, 34 роки. Випадок у ванній.
• ​Сатоші Накамура, 45 років. Несправність автопілота.

​— Усі вони були першими клієнтами проекту «Елізіум», — пояснив Марк. — Але вони не просто померли. Їх «прискорили». «Aeterna» потрібні були дані про те, як свідомість переходить у цифровий стан у момент сильного стресу. Вони вбивали їх, щоб отримати ідеальні відбитки душі.

​Еліс закрила рот рукою, стримуючи крик.

— Ти був сорок третім, Марку... Вони знали, що ти розкопав правду.

— Ні, Ел. Я був особливим випадком. Я не просто клієнт. Я розробив архітектуру, яка дозволяє копії не просто імітувати життя, а мати волю. Вони не хотіли мене вбивати, вони хотіли мене «законсервувати». Моя аварія була способом змусити мене завантажитись у систему повністю, без залишку в реальному світі.

​Раптом під ноутбуком щось клацнуло. Висунувся прихований лоток, у якому лежав старий конверт із цупкого паперу. На ньому розмашистим почерком було написано: «Для Еліс. Не відкривай, поки не будеш готова спалити все».

​— Що там? — запитала вона, дивлячись на конверт.

— Мої гріхи, — тихо відповів голос із плеєра. — І ключ до того, як зруйнувати «Aeterna». Але будь обережна. Щойно ти візьмеш ці документи, ти станеш для них не просто «психічно нестабільною», а реальною загрозою національній безпеці.

​Еліс простягнула руку до конверта. У цей момент вона почула над головою — там, на рівні вулиці — важкий гул двигунів. Це не були звичайні машини. Це були штурмові дрони «Aeterna», які нарешті вирахували траєкторію її втечі.

​— Вони тут, — прошепотіла вона.

— Бери все і йди через вентиляцію. Вона веде до колекторів. Ел, зараз почнеться найважче. Тобі доведеться допитати мене. Справжнього мене.

​— Що ти маєш на увазі?

— У ноутбуці є файл Truth_DeepScan. Це моя пам'ять без фільтрів. Але там є блоки, які я не зміг зняти сам. Тобі доведеться зламати мій власний код, щоб я міг згадати, хто саме віддав наказ на мій «переїзд» у хмару.

​Еліс сховала конверт і ноутбук у рюкзак. Стеля здригнулася від першого удару. Пил посипався на її плечі. Вона востаннє озирнулася на цей маленький притулок людяності і пірнула у вузький зів вентиляційного каналу, якраз коли двері сховища розлетілися на шматки від спрямованого вибуху.