Розділ 5. Пастка захлопнулася

Дощ у місті майбутнього ніколи не був просто водою. Це була суміш вологи та хімічного смогу, що залишала на шкірі липкий наліт. Еліс притиснула рюкзак до грудей, ховаючись у тіні бетонної арки, поки двері чорного мінівена розсунулися з характерним гідравлічним шипінням.

​З машини вийшли троє. Вони не були схожі на системних адміністраторів. Важкі черевики, тактичні куртки з непомітними шевронами безпеки «Aeterna» та гарнітури кісткової провідності на скронях. Це були «чистильники» — підрозділ, про існування якого в компанії ходили лише чутки.

​— Об’єкт не в квартирі, — пролунав сухий голос одного з них, посилений дощем і акустикою підворіття. — Починайте сканування облич у радіусі двох кварталів. Активуйте протокол «Цифровий карантин».

​Еліс відчула, як її телефон у кишені вібрує. Вона витягла його. Екран був залитий червоним, а в центрі пульсував напис: OFFLINE.

​— Ел, слухай мене, — голос Марка пробився крізь динамік смартфона, але тепер він звучав спотворено, ніби крізь шар води. — Вони перекрили стільниковий зв’язок. Я зараз використовую Mesh-мережу кондиціонерів на цій вулиці. Не дивись вгору. На кожному ліхтарному стовпі — камера з розпізнаванням ходи.

​— Що мені робити? Вони скрізь! — прошепотіла вона, втискаючись у стіну.

​— Твоя походка — це твій підпис, Ел. Твоя спина, нахил голови... Алгоритм знає тебе краще за матір. Тобі потрібно зламати систему. Візьми камінь або щось важке. Поклади в лівий черевик. Зараз!

​Еліс не сперечалася. Вона намацала на землі уламок бетону і запхнула його під п’яту. Кожен крок тепер віддавав різким болем, змушуючи її кульгати і неприродно вигинатися.

​— Добре, — сказав Марк. — Тепер капюшон. Іди до метро. Там найбільший потік людей, їхні сервери захлинуться від обробки даних, якщо я підкину їм трохи «шуму».

​Вона рушила вперед, намагаючись злитися з натовпом офісних працівників, що поверталися з пізніх змін. Місто навколо неї ожило в агресивному сенсі. Світлофори змінювали кольори без логіки, намагаючись спрямувати потоки людей так, щоб ізолювати її. Рекламні білборди, повз які вона проходила, раптом змінювали картинку: замість усміхнених сімей на них з’являлося її власне фото з написом: «Еліс Вейн. Допоможіть нам знайти її. Можлива дезорієнтація».

​— Вони оголосили мене в розшук? — її серце готове було вискочити з грудей.

​— Вони називають це «турботою про здоров’я співробітника», — гірко зауважив Марк. — Для світу ти — психічно нестабільна жінка, яка вкрала цінне обладнання. Ел, праворуч! Завертай у провулок!

​Вона ледь встигла пірнути між будинками, як повз пройшов патрульний дрон, пронизуючи дощ конусом синього світла.

​— Куди ми йдемо? Я не можу просто блукати вулицями.

— Нам потрібен «Сховище 42», — сказав Марк. Голос став чіткішим. — Я передбачив цей сценарій. Перед смертю я залишив там те, що не зміг оцифрувати. Фізичні докази. Але є проблема.

— Яка?

— Це місце знаходиться в «сірій зоні» міста. Там немає державних мереж, але там панують ті, хто не любить «Aeterna» ще більше, ніж ти зараз. Ел... ти повинна довіритися мені. Я зараз перевантажу систему управління освітленням у цьому районі. У тебе буде сорок секунд темряви. Біжи до мосту.

​— Марку, я боюся...

— Я знаю. Але пам’ятаєш, що я казав? «Цифри не брешуть». А мої цифри кажуть, що ти найсильніша людина з усіх, кого я знав. Три... два... один...

​Раптом усе місто згасло. Гігантський хмарочос «Aeterna», що височів над обрієм, став чорним зубом на тлі неба. Почулися крики людей, вереск гальм. Еліс зірвалася з місця. Біль у нозі від каменя став нестерпним, але вона бігла, орієнтуючись лише на підказки голосу в навушниках.

​Вона не бачила, як за її спиною Артур, стоячи у своєму кабінеті, спостерігав за картою міста, де одна за одною гасли зони контролю.

​— Вона використовує його код, — тихо сказав Артур своєму помічнику. — Він не просто копія. Він — вірус, який ми самі виплекали.

— Наказати відкрити вогонь на ураження? — запитав помічник.

— Ні. Вона веде нас до його архіву. Нехай знайде його. А потім ми видалимо їх обох одним натисканням клавіші.

​Еліс вибігла на міст — той самий, де загинув Марк. Вона зупинилася, важко дихаючи. Внизу шуміла річка, а попереду, у темряві нетрів, мерехтіли вогні нелегальних ринків. Вона зробила крок у невідомість, не знаючи, що за нею вже стежать не камери, а очі людей, які чекали на її прихід.