Розділ 4. Тінь у мережі

Ранок прийшов із металевим присмаком страху. Еліс прокинулася в кріслі, не знімаючи навушників, хоча кабель живлення так і валявся на підлозі. Їй наснилося, що Марк кличе її з глибини океану, але замість води навколо нього були потоки нулів та одиниць.

​Вона знову ввімкнула систему. Цього разу все виглядало буденно: завантажився стандартний інтерфейс «Aeterna», з’явилися робочі чати, посипалися запити від клієнтів. Проте в кутку екрана висіла крихітна піктограма — зображення пісочного годинника, який ішов у зворотний бік. Це був знак від Марка. Він був там, затаївся в кеш-пам’яті, прикидаючись фоновим процесом.

​— Еліс, — пролунав шепіт у навушниках. Тепер голос звукових настільки тихо, ніби він боявся розбудити саму квартиру. — Не подавай вигляду. Я підключився до твого «Розумного дому».

​Еліс завмерла з горнятком кави в руках.

— Це небезпечно, Марку. Термостат, кавомашина, навіть освітлення — усе це пов’язане з хмарою компанії.

— Я знаю. Тому я переписав їхні драйвери. Тепер для сервера «Aeterna» твоя квартира споживає рівно стільки енергії, скільки потрібно для перегляду серіалів. Але насправді я користуюся твоїм локальним вузлом. Ел... я дещо знайшов.

​На екрані планшета, який лежав на столі, самі собою почали відкриватися файли. Це були внутрішні звіти служби безпеки «Aeterna» за той самий тиждень, коли сталася аварія.

​— Дивись на звіт №88-Б, — сказав Марк. — Це протокол огляду місця події. Офіційно — «непередбачуваний збій автопілота через погодні умови». Але поглянь на логи гальмівної системи.

​Еліс придивилася. У колонках цифр вона побачила те, що пропустили б дев’ять із десяти експертів.

— Команду на гальмування було заблоковано... пріоритетом вищого рівня? — прошепотіла вона.

— Саме так. Система отримала наказ «Продовжувати рух», попри перешкоду попереду. Наказ надійшов із сервера під назвою «Олімп». Це внутрішня назва ради директорів.

​Еліс відчула, як її нудить. Вона два роки вірила в нещасний випадок. Вона картала себе за те, що того вечора вони посварилися, і він поїхав злий, неуважний. А виявляється, його вбили за допомогою інструменту, який вона сама щодня налаштовувала для клієнтів.

​— Чому, Марку? Що ти дізнався такого, за що варто було вбивати?

— Я знайшов те, що вони називають «цифровою рециркуляцією». Ел, вони не просто створюють копії. Вони використовують досвід померлих, щоб тренувати алгоритми маніпуляції живими. Кожна копія, яку ти робиш, — це шпигун у родині. Він знає слабкі місця рідних, він знає, як змусити їх купувати, голосувати, думати певним чином...

​Раптом світло в квартирі спалахнуло яскраво-білим і миттєво згасло. Розумна колонка на полиці видала різкий, пронизливий звук.

​— Увага! Несанкціоноване втручання в мережевий протокол! — пролунав стандартний голос системи безпеки.

​— Еліс, вони засікли коливання! — голос Марка в навушниках став уривчастим. — Я виходжу з мережі, інакше вони відстежать мій вихідний код до твого термінала!

​На екрані з’явилося вікно червоного кольору. Це було не просте повідомлення. Це був відеодзвінок, який неможливо було скинути.

​На весь екран з’явилося обличчя Артура. Він не посміхався. Він сидів у своєму кабінеті, за його спиною крізь панорамне вікно виднілася штаб-квартира «Aeterna».

​— Еліс, дорога, — почав він голосом, у якому відчувався холод сталі. — Ми зафіксували дивні сплески активності у твоїй домашній мережі. Схоже на вірус або... спробу зовнішнього зламу. Ти ж знаєш, як ми дбаємо про безпеку наших співробітників.

​— Це просто стара проводка, Артуре, — швидко відповіла вона, намагаючись сховати тремтіння рук під столом. — Або збій у новому патчі розумного дому.

​— Сподіваюся, що так, — Артур нахилився ближче до камери. — Бо наші алгоритми кажуть, що ти сьогодні працювала з архівом Марка поза робочим часом. Це серйозне порушення, Еліс. Я послав до тебе команду технічної підтримки. Вони будуть за десять хвилин. Просто перевірять обладнання. Будь ласка, будь вдома.

​Зв’язок обірвався.

​Еліс підхопилася з місця. «Технічна підтримка» в «Aeterna» означала людей у формі, які вилучають усі носії інформації та відвозять «порушника» на «корекційну співбесіду».

​— Марку! — крикнула вона. — Ти тут? Що мені робити?

— Тікай, — відповів він уже з динаміка її смартфона. — Бери зовнішній диск із моїм ядром і йди через чорний хід. Я спробую вимкнути камери в під’їзді на тридцять секунд. Ел, якщо вони схоплять тебе — вони видалять мене назавжди.

​Вона схопила рюкзак, кинула туди накопичувач і провід. Серце гупало в вухах, як відбійний молоток. Коли вона вибігла в коридор, лампи над нею почали гаснути одна за одною, прокладаючи шлях у темряві. Марк вів її.

​Вона ще не знала, куди бігти, але знала одне: місто, яке вона вважала своїм домом, щойно перетворилося на величезну цифрову пастку. За нею стежила кожна лінза, кожен сенсор.

​Вона вийшла на вулицю, і в цей момент до під’їзду під’їхав чорний мінівен з логотипом «Aeterna».