Розділ 2. Заборонений файл

Ніч за вікном стала густішою, перетворюючи скло на темне дзеркало. Еліс бачила своє відображення: бліда шкіра, розпатлане волосся і очі, в яких горіли два синіх прямокутники моніторів. Вона відчувала себе злочинницею у власному домі.

​Файл Luna_v.0.1 висів у центрі робочого столу, наче нерозірвана граната. У системі «Aeterna» кожен крок архітектора логувався. Якщо вона зараз відкриє цей архів, алгоритми безпеки «Argus» зафіксують несанкціонований доступ до зашифрованих шарів протягом кількох хвилин. У неї було обмаль часу.

​— Система, переведи термінал у режим діагностичного офлайну. Емуляція оновлення драйверів сенсорики, — скомандувала вона, намагаючись надати голосу впевненості.

​— Увага, Еліс. Режим офлайну обмежить синхронізацію з центральним сервером. Ви підтверджуєте дію?

​— Підтверджую. Код авторизації: Епсилон-9-Райдуга.

​Це був старий технічний лазівка, яку вона виявила ще під час стажування. Система на п'ятнадцять хвилин «забуде» про її існування, вважаючи, що залізо проходить самоперевірку.

​Пальці Еліс літали по клавіатурі. Вона не просто відкривала файл — вона зламувала пам'ять людини, яку кохала. Коли оболонка архіву нарешті піддалася, замість стандартних медіафайлів — фото чи відео — перед нею розгорнулася нескінченна стрічка сирого коду. Це був не просто зліпок соцмереж. Це був «цифровий хребет».

​— Боже, Марку... що ти зробив? — прошепотіла вона.

​Архітектори зазвичай працювали з «верхнім шаром» — імітацією емоцій. Марк же зашифрував власні когнітивні ланцюжки. Тут були дані про його реакції на стрес, про його нічні жахи, про те, як змінювався його пульс, коли він бачив Еліс. Це була не копія для розради родичів. Це була спроба перенести свідомість.

​Серед масиву даних вона знайшла прихований аудіозапис. Дата створення: за три години до аварії.

​Вона натиснула «Play». З динаміків почулося шипіння, а потім — звук вітру. Марк був у машині.

​«Ел... якщо ти це слухаєш, значить, я помилився. Я думав, що зможу вийти з гри чисто, але "Aeterna" не відпускає своїх. Вони знайшли в моєму коді "дірку". Те, що ми будуємо... це не допомога людям, Ел. Це ферма. Вони збирають душі, щоб...»

​Звук різко обірвався коротким металевим скреготом.

​Еліс відчула, як кімнатою прокотилася хвиля нудоти. Її наречений не просто загинув — він знав, що це станеться. І він звинувачував компанію, на яку вона продовжувала працювати щодня.

​— Еліс?

​Вона здригнулася так сильно, що мало не перекинула склянку з водою. На екрані терміналу з’явилося вікно відеозв’язку. Це був Артур. Його обличчя, розгладжене дорогими нейро-косметичними процедурами, виглядало занадто симетричним.

​— Ти ще працюєш? — Артур ледь помітно всміхнувся. — Я бачу твій термінал у режимі діагностики. Виникли проблеми з об’єктом М-01?

​Еліс миттєво згорнула вікно з кодом Марка, замінивши його на стандартну сітку поведінкового аналізу.

​— Ні, Артуре. Просто... великий об’єм даних. Я вирішила перевірити цілісність пакетів перед початком. Це ж Марк. Я хочу, щоб усе було ідеально.

​Артур пильно дивився на неї через камеру. Його погляд здавався рентгенівським знімком.

​— Саме так. Ми всі хочемо, щоб він «повернувся» як слід. Він був цінним активом. Але не захоплюйся, Еліс. Пам’ятай про правило дистанції. Якщо відчуєш, що емоції заважають — я передам проект іншому архітектору.

​— Я впораюся, — відрізала вона.

​— Добре. Завтра вранці я чекаю на перший прототип ініціалізації. До зустрічі.

​Екран згас. Еліс зрозуміла, що загнана в кут. У неї немає вибору: або вона створить «слухняну» копію Марка за стандартами компанії, або вона ризикне і завантажить цей заборонений файл, щоб дізнатися правду.

​Вона подивилася на рядок коду: RUN_INIT_CORE.

​Це було порушенням усіх законів. Кримінальним злочином проти цифрової безпеки.

​— Ти завжди казав, що алгоритми не брешуть, — звернулася вона до порожнього крісла Марка. — Сподіваюся, ти не збрехав і цього разу.

​Вона натиснула клавішу Enter.

​Система загула. Кулери комп’ютера перейшли на максимальні оберти, виганяючи гаряче повітря. На екрані почала заповнюватися смуга прогресу. 10%... 40%... 80%...

​Раптом світло в квартирі блимнуло і згасло. У повній темряві лише монітор світився інтенсивним білим світлом.

​— Ініціалізація завершена, — вивів комп'ютер текст на весь екран.

​Еліс затамувала подих. З динаміків не почулося жодного звуку. Але в логах системи, там, де мали бути звіти про помилки, з’явився новий рядок.

​«Luna? Це ти? Не вмикай камеру. Вони дивляться».

​Це не був стандартний сценарій вітання. Це була перша ознака того, що вона щойно випустила на волю щось, що «Aeterna» намагалася поховати назавжди.