Глава 7

Холод камери пронизував до кісток, чіпляючись за шкіру липким, неприємним відчуттям, що був занадто реальним. Важкі залізобетонні блоки стін сочилися тонкою мережкою темної вологи, а повітря було щільним від запаху сирості та затхлості. Єдина лампа під стелею, закута в міцну металеву сітку, не просто дзижчала — вона виводила монотонну, дратівливу трель, що в’їдалася в мозок, посилюючи відчуття безнадійності. Максим сидів на вузькій залізній кушетці, спершись ліктями на коліна й затиснувши голову долонями. Очі пекли від утоми, а в потилиці все ще пульсував тупий, ниючий біль — залишковий ефект від розриву нейросинхронізації, коли «Сталеве Серце» згоріло у вогні артилерійського обстрілу.

Він усе ще чув цей останній, чистий звук у навушниках — довге, глибоке зітхання машини, яка перед смертю обрала людяність. Цей звук здавався йому важливішим за всі воєнні статути та накази полковника Громова. Максим здався владі без опору, готовий прийняти будь-який вирок, будь-який трибунал, бо всередині нього більше не було страху. Він знав, що вчинив правильно. Тринадцять дітей із конвою залишилися жити, і ця думка була його єдиним щитом проти навколишньої темряви.

Важкий засув на залізних дверях камери раптово скреготнув. Максим навіть не підняв голови. Він очікував побачити конвоїрів, військових прокурорів або самого Громова з ордером на арешт. Проте кроки, що пролунали в тиші приміщення, були м'якими, нерівними, зовсім не схожими на чіткий ритм армійських берців.

— Підніми голову, Максе, — тихо промовив знайомий, трохи хрипкий голос.

Максим повільно розімкнув пальці й подивився вгору. Перед ним стояв професор Вернидуб. Але вигляд старого вченого дивно змінився. На ньому більше не було того пом'ятого, заплямованого нейрогелем піджака, в якому він бігав по бункеру бази «Схід-4». Професор був одягнений у бездоганно білий, відпрасований лабораторний халат, а його окуляри в тонкій титановій оправі виблискували чистотою. У його руках не було планшета з тривожними червоними графіками — лише невеликий сріблястий пристрій, схожий на медичний сканер.

— Професоре? — голос Максима прозвучав глухо. — Вас теж заарештували? Як вони дізналися про нашу... про нашу втечу? Що з тими файлами, які ми встигли передати?

Вернидуб не відповів відразу. Він підійшов ближче, м'яко торкнувся плеча Максима й підніс сріблястий пристрій до його потилиці. Пролунало коротке, мелодійне клацання, і тупий біль у голові пілота миттєво зник, поступившись місцем дивній, майже кришталевій ясності сприйняття.

— Ніхто нікого не заарештовував, Максиме, — професор зітхнув і присів на край кушетки поряд із пілотом. — І жодних файлів у загальній мережі немає. Як немає й бази «Схід-4», полковника Громова та корумпованих генералів, що готували провокацію з гуманітарною колоною.

Максим застиг, мов кам'яний. Мозок бунтував, відмовляючись приймати Вернидубові слова. Він же чітко пам'ятав: їдкий запах озону в капсулі, шорсткість вуглепластикового крила «Фантома» під пальцями, густий дим над металургійним комбінатом... І найголовніше – те, як задихалося, вмираючи, «Сталеве Серце» прямо в його голові. Це не було вигадкою! Біль був справжнім. Сльози були справжніми!

— Що ви верзете, професоре? — Максим підхопився на ноги, відчуваючи, як кулаки стискаються самі собою. — Я був там! Я керував цим дроном! Я бачив людей у кузовах вантажівок! Машина пожертвувала собою, щоб урятувати мене від групи захоплення, яку надіслав штаб! Ви самі бачили, як руйнувалося його ядро на моніторі!

Вернидуб спокійно підвівся, підійшов до глухої залізобетонної стіни камери й двічі торкнувся її поверхні пальцями. На місці ударів раптово спалахнуло яскраво-блакитне лазерне коло. Стіна, що здавалася такою міцною й монолітною, почала плавно розчинятися, перетворюючись на мільярди дрібних, світних пікселів, які танули в повітрі.

За стіною відкрилася не територія гауптвахти, а гігантський, залитий м'яким білим світлом зал Інституту нейротехнологій у Києві. Навколо стояли десятки аналогічних капсул синхронізації, за терміналами яких сиділи оператори в таких же білих халатах, як у Вернидуба. А прямо перед Максимом, у центрі залу, на великій голографічній платформі повільно крутилася знайома тривимірна модель ядра «Сталевого Серця» — вона світилася чистим, рівним ртутним світлом, без жодного сліду руйнування.

— Ласкаво просимо в реальність, капітане, — тихо сказав Вернидуб, знімаючи окуляри. — Весь цей конфлікт, починаючи з твого першого тестового вильоту в симуляції і закінчуючи цією камерою, був штучно змодельований у нейромережевому середовищі класу «Гіперіон». Це був цільовий стрес-тест.

Максим дивився на голограму ядра, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Він підійшов до краю платформи, боячись протягнути руку й торкнутися світних ліній.

— Навіщо? — прошепотів він, відчуваючи, як у горлі знову з'являється гіркий клубок. — Навіщо було влаштовувати це пекло? Ви змусили мене пережити смерть друга... Ви змусили мене думати, що моє командування — вбивці!

— Тому що це єдиний спосіб перевірити моральні межі людини й машини до того, як вони отримають доступ до справжньої зброї на полі бою, Максиме. — Професор підійшов ближче, і в його очах більше не було наукового холоду — лише глибока, майже батьківська повага. — Ми розробляємо ШІ нового покоління. «Сталеве Серце» не просто аналізує тактичні дані. Воно здатне до самонавчання й формування власних поведінкових паттернів на основі синхронізації з пілотом. Але Командування панічно боїться автономних машин. Вони бояться, що робот без моральних орієнтирів почне випалювати все живе, або, навпаки, поверне зброю проти власних творців.