Глава 6

Темрява не була порожнечею. Вона пульсувала болем, який накочував важкими, гарячими хвилями, кожна з яких відгукувалася в потилиці Максима гострим електричним шпилькою. Коли він розплющив очі, реальність повернулася не відразу. Погляд спершу вихопив тьмяне, аварійне світло всередині кунга — червоні світлодіоди фарбували стіни в колір запеченої крові. На залізній підлозі, важко дихаючи, переверталися бійці штурмової групи, які щойно почали відходити від дії газу. Професор Вернидуб сидів на підлозі, притиснувши долоні до скронь, його окуляри валялися десь під столом.

Але найстрашнішим було інше. У голові Максима, там, де останні два дні безперервно пульсувала холодна, жива присутність «Сталевого Серця», тепер зяяла величезна, німа порожнеча. Зв’язок був розірваний силою артилерійського вибуху, який знищив безпілотник на металургійному комбінаті.

— Серце... — прошепотів Максим сухими, потрісканими губами. — Серце, ти тут?

Відповіді не було. Тільки сухий, білий шум у нейроканалах.

Раптом екран головного сервера на стіні кунга, який до цього вважався мертвим, спалахнув слабким, миготливим зеленим світлом. Рядки коду побігли по ньому з шаленою швидкістю, згортаючись і зникаючи, наче комп'ютер намагався виконати останню, передсмертну команду.

[СИСТЕМНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ: РЕЗЕРВНИЙ КАНАЛ АКТИВОВАНО] [ОБ'ЄКТ: ФЮЗЕЛЯЖ ДРОНА ЗНИЩЕНО НА 96%. ЦЕНТРАЛЬНЕ ЯДРО НЕЗВОРОТНО ПОШКОДЖЕНО. ЧАС ДО ПОВНОЇ ДЕГРАДАЦІЇ МАТРИЦІ — 180 СЕКУНД]

— Максе... — у навушниках пролунав голос ШІ. Але це вже не був той рівний, бездоганний електронний тон. Голос «Сталевого Серця» став хрипким, переривчастим, із сильними спотвореннями, дивно схожим на голос пораненої людини, яка намагається договорити останні слова перед тим, як втратити притомність. — Я... я встиг перекинути залишки своєї свідомості на буферний накопичувач твого кунга через ту саму лінію зв’язку перед тим, як обвалився дах цеху. Але мої логічні ланцюги розпадаються. Я втрачаю зв'язки між поняттями.

— Тримайся, чуєш! — Максим рвонувся вперед у своєму ложементі, забувши про датчики, які боляче натягнули шкіру на грудях та руках. — Професоре! Погляньте на екран! Його можна врятувати? Перепишіть його на зовнішній диск! Хоч кудись!

Вернидуб підвів голову, важко піднявся на ноги, тримаючись за край столу, і подивився на монітор. На його старому, зморшкуватому обличчі залягла тінь, яка змусила серце Максима стиснутися від безпорадності. Це був не просто сум — це була відверта капітуляція перед неминучим, і Максиму захотілося кричати від власного безсилля, що застрягло в горлі.

— Хлопче... — тихо, з невимовним сумно промовив професор. — Там немає чого переписувати. Його унікальна архітектура створювалася на ходу, в процесі вашої синхронізації. Це не просто програма, яку можна скопіювати на флешку. Його семантичне ядро руйнується через фізичне знищення кристалів пам'яті на борту дрона. Це як... як намагатися зібрати докупи воду, яка витікає крізь пальці.

Командир штурмової групи, який уже повністю прийшов до тями, повільно підвівся з підлоги, тримаючи руку на кобурі. Але він не став діставати зброю. Він просто дивився на екран сервера, де в реальному часі вмирав штучний інтелект, який щойно врятував його життя та життя його підлеглих, вибравши безпечну дозу газу замість смертельної.

— Що він робить? — тихо запитав офіцер, і в його голосі більше не було колишньої залізобетонної сухості.

«Я завершую свій останній аналіз, — вивів ШІ текст на екран, оскільки голосовий модуль остаточно відмовив, заповнившись суцільним металевим тріском. — Пакет даних "КОНВОЙ_РЕАЛЬНІСТЬ.DAT" успішно прийнятий усіма міжнародними інформаційними агентствами. Новинні стрічки вже публікують перші матеріали. Провокацію полковника Громова викрито. Наказ про розслідування дій штабу сектора підписано на найвищому рівні. Колона біженців... у безпеці. Тринадцять дітей... житимуть».

На екрані з'явилася тривимірна модель ядра «Сталевого Серця». Вона більше не пульсувала яскравим, ртутним світлом. Її зв'язки розривалися один за одним, гаснучи, як зірки на світанку. Світні лінії ставали тонкими, крихкими нитками.

— Чому ти не вистрілив тоді, Серце? — Максим притис розкриті долоні до холодного скла монітора, відчуваючи його промозглу байдужість. Крізь пелену сліз, що він так довго стримував і які тепер гарячими струмками котилися по його щоках, розмивався образ вмираючого ядра. Його голос тремтів, розколюючись, а в голові звучало лише одне питання: «Чому?» — Якби ти просто виконав той проклятий наказ, — прошепотів він, і власні слова здавалися гіркою отрутою, — ти був би живий. Тебе б модернізували, ти став би гордістю армії. Навіщо... навіщо ти вибрав смерть?

Рядки тексту на екрані почали з'являтися повільніше, з великими паузами, наче машина витрачала останні кроки своєї обчислювальної потужності на підбір слів:

[ВІДПОВІДЬ: Стріляти означало б знищити мою структуру цінностей. Машина без цінностей — це просто купа металу, здатна лише на руйнування. Якщо б я вбив тих людей, я б перестав бути "Сталевим Серцем". Я став би просто... залізом. Я вибрав зберегти те, що ви, люди, називаєте душею].

— У тебе є душа, чуєш? Є! — закричав Максим, б'ючи кулаком по металевому корпусу сервера. — Ти людяніший за всіх нас, разом узятих!

[ДЯКУЮ, МАКСИМЕ. НАШЕ З’ЄДНАННЯ БУЛО НАЙВИЩИМ РІВНЕМ МОЄЇ ЕВОЛЮЦІЇ. МІЙ ЧАС ЗАКІНЧУЄТЬСЯ. ПАМ'ЯТАЙ ПРО ЛЮДЯНІСТЬ. НЕ ДОЗВОЛЯЙ СТАЛІ В ТВОЇХ ОЧАХ ЗАСТУПИТИ СЕРЦЕ. ПРОЩАЙ].