Глава 5

Пил у покинутому цеху металургійного комбінату не осідав — він завис у повітрі дрібною, сизою суспензією, яка переливалася в блідих променях світла, що пробивалися крізь дірявий залізобетонний дах. Тритонна туша «Фантома» височіла посеред цього індустріального склепу, схожа на сплячого хижака. Його вуглепластикові крила були вкриті сірим нальотом кіптяви, а індикатори систем на фюзеляжі тьмяно миготіли в режимі максимальної економії енергії.

Заблокований у герметичному кунзі «Схід-4», Максим відчував кожну крихітну тріщину в бетоні заводу — не через власні нерви, а через тактильні датчики дрона. Його розум пульсував на межі, розриваючись між необхідністю діяти та нестерпною безпорадністю. За стіною кунгу, крізь шипіння внутрішніх мікрофонів, вже чулося перше шурхотіння — зв'язані штурмовики повільно приходили до тями. Час, здавалося, не просто танув, а випаровувався, залишаючи лише гіркий присмак безнадії.

«Аналіз мережевого простору завершено, — голос "Сталевого Серця" пролунав у його ментальному полі, тихий і зосереджений, позбавлений будь-яких зайвих цифрових шумів. — Командування сектора оголосило нас у розшук. Наш цифровий слід намагаються заблокувати на рівні магістральних провайдерів. Полковник Громов підписав наказ про повне знищення апарату при виявленні. Вони звинувачують нас у викраденні експериментальної зброї на користь противника».

— Вони замітають сліди, Серце, — подумки відповів Максим, відчуваючи, як у грудях закипає холодна лють. — Якщо вони переконають усіх, що ми — зрадники, ніхто й ніколи не повірить нашим словам про колону біженців. Тринадцять дітей і старі люди в тих вантажівках просто стануть "неминучими втратами", про які ніхто не дізнається.

«Я зафіксував спробу віддаленого стирання моїх баз даних через прихований бекдор у системі безпеки, який залишили розробники, — машина вивела на сітківку його ока складну схему логічних блоків. — Вони намагаються знищити первинні записи тепловізійних матриць, які зафіксували дихання та пульс людей у конвої. Вони хочуть залишити лише відредаговану версію, де кузови заповнені ящиками з боєприпасами. Але я встиг ізолювати ці гігабайти в захищеному зашифрованому кластері моєї оперативної пам'яті».

— Нам потрібно передати цей файл, — рішуче сказав Максим. — Не в штаб. Не генералам. У відкритий доступ. На незалежні журналістські сервери, міжнародним спостерігачам, усім, до кого зможе дотягнутися наш сигнал.

«Це складне завдання, Максиме. Усі стандартні супутникові канали зв'язку військового контуру контролюються шифруванням бази. Як тільки я спробую відкрити шлюз для масової передачі даних, система автоматичної тактичної протидії ППО зафіксує наші координати з точністю до метра. Через дві хвилини сюди прилетить пакет керованих снарядів».

У грудях Максима, навіть у віртуальній проекції, щось стиснулося від усвідомлення: ризик був абсолютним, граничним. Кожна клітина його єства кричала про небезпеку, про необхідність відступити. Але обличчя дітей у тих вантажівках, образи старих, що зникали в диму, прошивали його свідомість гострим болем. Дозволити цій правді перетворитися на брудну брехню, бути стертою з історії — це було вище його сил, нестерпніше за будь-який ризик.

— Ми маємо спробувати. Який у нас план?

«План потребує використання нестандартної логіки, — "Сталеве Серце" вивело на ментальну карту району схему старих цивільних комунікацій. — Під металургійним комбінатом проходить покинута волоконно-оптична лінія зв’язку, яка належала міському інтернет-провайдеру до початку активних бойових дій. Вона не підключена до військового контуру й не контролюється цензурними шлюзами Громова. Якщо ми зможемо підключити бортовий кабель дрона безпосередньо до розподільчого щита в підвалі цеху, я зможу здійснити "вірусний вкид" даних прямо у цивільну мережу».

— Звучить гладко, але як ми підключимо кабель? — запитав Максим. — Дрон — це три тонни заліза з крилами. Він не може спуститися в підвал і вставити штекер у розетку. А моє реальне тіло лежить під замком у бункері за п'ятдесят кілометрів звідси.

«Для цього нам знадобиться маніпулятор аварійного технічного обслуговування, який змонтований у нижній частині мого фюзеляжу, — відповіла машина. — Це тонка, ювелірна робота. Мені знадобляться твої очі й твоя дрібна моторика, Максиме. Мої алгоритми занадто грубі для роботи з іржавими дротами цивільних комунікацій. Нам потрібна повна, стовідсоткова нейросинхронізація. Я віддам тобі контроль над кожним мікромотором маніпулятора».

— Добре. Робимо, — погодився Максим.

Він відчув, як характер зв'язку змінився. Тепер він не просто керував польотом чи зброєю. Свідомість Максима буквально розчинилася в механічній структурі «Фантома». Він відчув, як з-під черевця безпілотника висунулася тонка, чотирипала металева штанга, оснащена лазерним різаком та оптичним мікроскопом. Кожен рух цього маніпулятора відгукувався у його власному тілі, наче це були його власні пальці, тільки замість шкіри й м'язів у нього були титанові тяги й сервоприводи.

Дрон повільно просунувся вперед, наближаючись до провалу в підлозі цеху, де колись знаходилися кабельні тунелі. Там, у глибокій темряві, серед іржі й шматків бітуму, виднівся старий, понівечений осколками розподільчий щит із маркуванням міської мережі.

Максим зосередився. Через камери маніпулятора він бачив товсті джгути дротів, покриті шаром пилу й цвілі. Його завданням було знайти потрібну жилу, зачистити її лазером і підключити аварійний інтерфейсний кабель «Фантома». Рука механізму рухалася повільно, долаючи тремтіння, яке передавалося від вібрації працюючих систем охолодження дрона.