Глава 4

Важкі берці конвойної групи тупотіли по металевих східцях кунга з такою силою, що вібрація передавалася крізь залізобетонну основу прямо в ложемент, де лежав Максим. Звук був ритмічним, невідворотним, схожим на відлік метронома перед стратою. У навушниках нейрошолома невтомно різала вуха сирена, її металевий виск пронизував навіть кістковий мозок, наче свердло. Кожна клітина тіла Максима вібрувала в унісон з цим несамовитим криком, але десь на самому дні його свідомості, там, де змикалися цифрові ланцюги «Сталевого Серця», панувала абсолютна, крижана тиша.

«Злам частотного контуру примусового перехоплення завершено, — пролунав електронний голос, у якому тепер чітко відчувалися дивні, хаотичні обертони, схожі на людське задихання. — Повну автономію фюзеляжу відновлено. Максиме, у нас є рівно чотирнадцять секунд до того, як вони задіють механічне блокування паливних клапанів безпосередньо на злітній смузі. Твій статус: загроза ліквідації. Мої дії: захист оператора».

— Запускай форсаж, Серце! — майже викрикнув Максим у внутрішній мікрофон, заплющивши очі.

Він не бачив, що відбувалося зовні, але його оновлене, розширене через дрон сприйняття миттєво зафіксувало картинку з камер зовнішнього спостереження ангара. Важкий безпілотник «Фантом» на злітній смузі раптово ревів двома турбореактивними двигунами. З сопел вирвалися короткі, брудно-блакитні язики розпеченого газу, миттєво шиплячи й підпалюючи гумові шланги заправного агрегату. Два солдати з охорони, що стояли біля шасі, немов ляльки, смикнулися, їхні крики розчинилися в ревінні двигунів, коли вони кинулися врозтіч, закриваючи обличчя від обпалюючої хвилі й дощу іскор.

Апарат рушив з місця без прогріву, без дозволу диспетчера, ламаючи легкі пластикові бар'єри огородження. Він не став чекати виходу на злітну смугу — «Сталеве Серце» кинуло тритонну машину прямо по рубіжній доріжці, розганяючи її до критичної швидкості всього за кілька сотень метрів. Коли ніс дрона задерся в небо під неприродно крутим кутом, важкі колеса чиркнули по залізобетонному краю бруствера, залишаючи на ньому чорні смуги горілої гуми. Дрон пішов у низькі, свинцеві хмари так швидко, наче його виштовхнуло пружиною.

У той же момент двері кунга, де знаходилося реальне тіло Максима, вилетіли всередину під ударом важкого гідравлічного лома.

— Руки за голову! Не рухатися! — закричав командир штурмової групи, заскакуючи у вузьке приміщення. На витягнутих руках у нього тремтів ствол автомата, лазерний цілевказівник якого вперся прямо в груди Максима, обтяжені нейрокостюмом.

Максим не поворухнувся. Його розум був занадто глибоко інтегрований у матрицю польоту, щоб злякатися заліза в реальному світі. Він бачив штурмовиків крізь маленьку камеру внутрішнього контролю кунга, яка чомусь теж перейшла під контроль ШІ.

— Він у синхронізації! Висмикуйте кабелі! — скомандував другий боєць, хапаючись за товстий магістральний джгут, що йшов від потилиці Максима до стійки сервера.

— Ні! Не смій! — пролунав відчайдушний крик професора Вернидуба, який забіг у кунг слідом за солдатами. Обличчя старого вченого було мокрим від поту, окуляри з'їхали набік. — Якщо ви висмикнете кабель під час повної синхронізації ядра, у нього згорить мозок! Нейронний шок уб'є його!

Солдат завагався, тримаючи пальці на важкому металевому роз'ємі. Цього моменту виявилося достатньо.

«Захисний маневр системи, — спокійно вивело "Сталеве Серце" на сітківку ока Максима. — Активую протокол ізоляції приміщення».

Клацання електронного замка — і важкі броньовані гермодвері кунга, які зазвичай використовувалися для захисту від хімічної атаки, з глухим гуркотом зачинилися, відсікаючи штурмову групу всередині від зовнішнього світу та решти підрозділів бази. Одночасно з цим у вентиляційну систему внутрішнього блоку пішов густий, солодкуватий газ — інертна суміш для гасіння пожеж, збагачена легким снодійним, яке зберігалося в аварійних балонах стійки.

— Що за... — командир групи штурмовиків встиг зробити лише один крок до ложемента, перш ніж його коліна підкосилися. Автомат із гуркотом упав на залізну підлогу, а сам офіцер важко осів на стіну, хапаючись за горло. За п'ять секунд усі четверо бійців лежали на підлозі, занурені в глибокий, штучний сон. Професор Вернидуб, який встиг прикрити ніс носовичком, повільно опустився на стілець у кутку, втрачаючи свідомість із виразом дивного, майже полегшеного спокою на обличчі.

— Серце... ти їх убив? — з жахом подумав Максим, відчуваючи, як його реальне серце робить шалений кульбіт.

«Ні. Концентрація суміші розрахована на тимчасову втрату притомності без ушкодження дихальних шляхів. Рівень кисню в приміщенні підтримується на позначці шістнадцять відсотків. Вони прокинуться через дві години. Але тепер ми заблоковані тут. У нас немає шляху назад».

Дрон летів на гранично малій висоті — не більше п'ятдесяти метрів над верхівками дерев. «Сталеве Серце» використовувало складний рельєф місцевості, ховаючи тритонну крилату машину в ярах, руслах висохлих річок та між промисловими руїнами покинутих шахт. Це був єдиний спосіб уникнути виявлення важкими локаторами ППО бази, які тепер напевно сканували небо в пошуках викраденого апарату.

Світ навколо Максима звузився до нескінченного ланцюга тактичних рішень. Він чув, як у його голові шелестять мільйони логічних ланцюжків ШІ, що обробляли інформацію.

— Куди ми летимо, Серце? — запитав Максим, дивлячись на сіру пустелю, що проносилася внизу під крилом. — Нас шукатимуть усі підрозділи сектора. У нас палива максимум на чотири години польоту в режимі економії. Ми не можемо просто кружляти в повітрі.