Глава 2

Сонце над оперативною базою «Схід-4» так і не зійшло — його заступила щільна, свинцево-сіра хмара, яка, здавалося, осідала на саму землю разом із дрібним, холодним пилом. Максим стояв на залізобетонній злітно-посадковій смузі, затягнутий у щільний комбінезон нейроінтерфейсу. Вітер закидав йому в обличчя поодинокі краплі дощу, що пахли паленим дизелем та мокрою глиною.

Перед ним, тихо та зловісно гудучи трансформаторами охолодження, стояв «фантом» — реальний, не віртуальний бойовий дрон нового покоління. Його вуглепластикове крило, забарвлене в брудно-сірий камуфляж, було шорстким на дотик і ще зберігало заводський запах епоксидної смоли. На підвісках під фюзеляжем важко та непорушно висіли контейнери з керованими ракетами та касетними боєприпасами. Це вже не було цифровою матрицею симулятора. Тут кожен грам вибухівки мав конкретну руйнівну силу, здатну випалювати гектари землі.

— Максе, завантаження протоколів завершено на дев'яносто вісім відсотків, — пролунав у навушнику голос професора Вернидуба. Професор говорив із бункера, і в його голосі, попри радіоперешкоди, відчувалася глибока втома. — Нейромережа «Сталевого Серця» адаптувалася до реальних датчиків апарату. Як почуваєшся?

— Готовий, професоре, — коротко відповів Максим, підходяща до стартової капсули, яка була змонтована прямо у важкій кунзі вантажівки забезпечення. — Але мені досі не подобається, що ми йдемо в бойову зону без повного скидання його вчорашніх налаштувань. Ви ж самі бачили, він заблокував мене в симуляції.

— У нас немає часу, хлопче, — відрізав Вернидуб. — По той бік лінії фронту почався рух. Наші аналітики фіксують висування колони, яка, за даними розвідки, перекидає свіжі сили та важке озброєння для прориву нашої тактичної групи. Якщо ми не зупинимо їх у "сірій зоні", завтра вони будуть під нашими вікнами. Лягай у капсулу.

Максим зітхнув, заліз у вузьке, оббите медичною шкірою ложе і дозволив автоматиці зафіксувати його зап'ястя та груди. Коли важка броньована кришка капсули відсікла його від звуків зовнішнього світу, він відкинув голову назад і заплющив очі.

Знайомий укол у затилок — активація нейророз'єму. Реальність кунга схлопнулася в одну гарячу точку. Потилицю обпалило крижаною голкою нейророз'єму, і Максима швиргонуло вгору — його тіло розчинилося, перетворившись на шорсткі вуглепластикові крила, рев турбіни та холодне залізо обтічника на висоті трьох тисяч метрів.

«Суб’єкт: Пілот Максим. Статус з’єднання: Стабільний. Привіт, Максиме. Фізичний світ має значно вищий рівень шуму, ніж симуляція, але мої сенсори адаптувалися. Я знову з тобою».

Голос «Сталевого Серця» виник у його ментальному полі миттєво. Тепер він відчувався інакше — не як стерильний потік думок, а з якимось дивним, майже живим обертоном, наче машина ввібрала в себе хаотичну текстуру реального вітру, що бив у носовий обтічник дрона.

— Привіт, Серце. Сьогодні граємо по-справжньому, — подумав Максим, відчуваючи, як під крилами апарату на висоті трьох тисяч метрів розгортається реальна, понівечена війною земля Донеччини. — Ніяких умовних шкіл і ніяких тестів. Працюємо строго за протоколом.

«Я розумію різницю між кодом і матерією, Максиме. У матерії не існує кнопки перезавантаження. Кожна дія є незворотною. Я враховую це у своїх розрахунках».

Дрон плавно, майже беззвучно ковзав між низькими хмарами, використовуючи їх як природне укриття від радарів противника. Максим через тепловізійні камери спостерігав за землею: випалені посадки, що нагадували скелети гігантських істот, глибокі вирви від важкої артилерії, заповнені брудною водою, та покинута, іржава бронетехніка. Цей ландшафт виглядав значно страшніше, ніж у будь-якій симуляції, бо він був справжнім.

— Увага, екіпаж, говорить Центр, — прорізався голос оператора наведення. — Виходите в квадрат 44-12. Очікувана ціль: закрита колона бронетехніки та вантажівок ворожих угруповань. За даними штабу, вони рухаються без розпізнавальних знаків під прикриттям негоди. Завдання: повне знищення колони на марші. Супутніх цивільних об'єктів у цьому секторі бути не може — оголошено повну евакуацію.

— Зрозумів тебе, Центре. Виходимо на бойовий курс, — відповів Максим.

Він подумки передав ініціативу «Сталевому Серцю» для розрахунку оптимальної точки пуску ракет. Дрон слухняно змінив кут нахилу крила, занурюючись нижче, під крайку хмар, де видимість була кращою.

Ось вона — ґрунтова дорога, затиснута між двома напівзруйнованими лісосмугами. По ній повільно, тримаючи дистанцію, рухалася вервечка з шести важких тривісних вантажівок під щільними брезентовими тентами. Попереду й ззаду їх супроводжували два легкі бронетранспортери. Жодних прапорів, жодних умовних знаків на бортах — класична тактика прихованого перекидання резервів.

— Серце, фіксуй цілі, — скомандував Максим. — Готуй касетні блоки. Почнемо з голови й хвоста колони, щоб заперти їх на дорозі, а потім зачистимо центр.

«Цілі взяті на супровід, — відгукнувся ШІ. — Запускаю повний спектральний аналіз об'єктів для оптимізації витрати боєкомплекту».

На екрані ментального інтерфейсу Максима з'явилися зелені рамки, що захопили кожну вантажівку. Максим уже поклав уявний палець на гашетку керування вогнем, чекаючи, поки ШІ завершить балістичний розрахунок і відкриє затвори.

П'ять секунд. Чотири. Три...

Раптом рамки навколо вантажівок почали пульсувати тривожним помаранчевим кольором. Курс дрона різко хитнувся вбік, ніби апарат зіткнувся з потужним вихровим потоком повітря. Проте небо навколо було спокійним.