Луна на подушкових островах

       Жили собі чоловік і жінка, і мали вони сина — Фому. Фома був веселий і допитливий, дуже любив природу і тварин. Вони разом ходили на річку, збирали ягоди, годували птахів і навіть вечорами у саду читали книжки. Хлопчик був дуже щасливий і мав усе, що хотів, окрім одного — справжнього друга серед тварин.

Одного дня тато запитав Фому:

— Синку, чому ти сьогодні сумний?

— Бо у мене немає друга серед тварин... — відповів хлопчик, надувши щічки.

— Але ж у тебе є багато песиків, котиків і навіть носоріг!.. — усміхнувся тато. — Хіба вони не твої друзі?

— Вони мої друзі, але... вони іграшкові. А я хотів би справжнього. Татку, а в нас водяться пандочки? Вони дуже милі, особливо коли граються.

— Ні, синку, пандочки у нас не водяться. Але, може, якщо вмовимо маму, у нас буде кіт.

— Ні, татку, я хочу пандочку. Коли виросту, я обов’язково поїду в країну, де вони живуть. Можливо, стану зоологом!

— Навіть так? — засміявся тато. — Тоді тобі треба вчитися читати. Картинки — це добре, але слова можуть розповісти значно більше.

— Добре, татку, почнемо завтра?.. А зараз можна погратися з Люпі?

— Звісно, можна, — відповів тато, поплескавши сина по плечу.

Фома усміхнувся і пішов у сад, тримаючи в руках іграшкового сірого кролика. Вони гралися під деревом конструктором, коли хлопчик відчув втому і задрімав.

Йому почувся тихий шелест. Фома відкрив очі й побачив під іншим деревом маленьку пандочку. Вона дивилася на нього сумними очима.

— Привіт! — сказав хлопчик. — Ти загубилася?

Пандочка обнюхала Фому й тихо видала «фирр».

— Це ти так вітаєшся? — засміявся хлопчик.

Вона знову зафиркала, а потім відповіла людським голосом:

— Луна.

— Так тебе звати? Дуже гарне ім’я! А мене звати Фома. Будемо друзями?

Пандочка кивнула, і хлопчик обережно підняв її на руки. Вона притулилася до нього, наче знайшла того, кого шукала.

Вони пішли в кімнату. Фома пригостив Луну соком зі шпинату. Вона скривилася, але випила. Потім вони гралися м’якими іграшками, кубиками, малювали. Луна намалювала бамбукове поле, а Фома — море.

— Луна, ти була на морі? — запитав він.

— Ні, але люблю плавати, — відповіла пандочка.

Хлопчик зрадів, адже й сам любив плавати. А потім він чомусь уявив, як Луна стрибає з вітки на вітку.

— Чому ти смієшся? — поцікавилася вона.

— Просто уявив тебе, коли ти стрибаєш з вітки на вітку.

— Ми так не робимо, — засміялася Луна. — Але можемо пострибати, коли граємося. Пограємо на подушках?

Вони перетягли з дивана й ліжка всі подушки й розклали їх у великому колі, наче надувні острови в морі. Фома вигадав гру: кожна подушка — це «острів», а підлога — «вода з акулами». Хто стрибне у воду, той «з’їдений».

— Раз, два, три! — крикнула Луна і стрибнула на сусідню подушку.

Фома наслідував її, але подушка хитнулася, і він ледь не впав у «воду».

Вони сміялися, змагалися, хто стрибне найдалі. Пір’я летіло в різні боки, один раз Луна зробила такий кумедний стрибок, що перевернулася у повітрі. Фома аж майже не впав від сміху. А потім одна пір’їна залетіла йому до носа, і він, чхнувши, прокинувся.

Ні Луни, ні подушкових островів не було — лише Люпі.

— Луна?! — покликав він, але ніхто йому не відповів.

Хлопчик засмутився і пішов у дім.

— Фомочко, що сталося? — запитала мама, поцілувавши його лобик.

— Я подружився з Луною, а потім вона зникла... Вона пандочка... і, мабуть, наснилася мені...

Мама обійняла його, а тато саме повернувся від сусідів із маленьким кошеням, яке дуже нагадувало Луну.

Наступного ранку Фома прокинувся від теплого лизання щоки.

— Луна! — вигукнув він, обіймаючи кошенятко.

Кошеня замуркотіло й потерлося об нього. Фома пообіцяв добре про неї дбати. Панди він побачить, коли виросте, а поки — час навчатися читати.

— Е-е-е, Луна, спочатку снідаємо, а потім учимося. Не хвилюйся, це зовсім не страшно, — усміхнувся він.

Луна м’яко «нявкнула», і Фома зрозумів це так:

«Навчатися зовсім не страшно, я тобі допоможу».