Епілог. Академія стоїть. Поки що.

Осінь повільно добігала кінця. Академія відновлювалась. Десь лагодили стіни; захисні контури; гуртожитки; і психіку викладачів.

Останнє виходило найгірше. Студенти знову ходили на заняття. Щоправда, тепер значна частина першокурсників нервово обходила старе крило; хрестилась при вигляді Лу’ни; і дуже чемно віталась із її дідами.

Особливо після чуток, що один із них може “випадково” проклясти людину поглядом, а другий —підірвати пів корпусу “заради науки”.

Чутки були правдивими.

Лу’на стояла біля вікна у своїй кімнаті. За склом кружляло жовте листя. Академія внизу шуміла звичним життям. І вперше за дуже довгий час вона почувалась… щасливою. Не тому, що все стало добре. Безодня,
ні. У них досі були культісти;  дивні пророцтва;  небезпечний дар і Кай,
який тепер офіційно працював в Академії.

Торвальд досі не міг це пережити. Але тепер Лу’на більше не боялась себе. Вона знала, хто вона. І знала, що поруч є ті,
хто не дозволить їй впасти у темряву самій. Навіть якщо ці «ті» сперечаються;  підривають лабораторії;  фліртують із чудовиськами або періодично гарчать на людей.  Особливо гарчать.

— Лу’но! — пролунав голос Ріанни. — ТИ НЕ ПОВІРИШ!

Лу’на навіть не здригнулась. Це вже був рівень духовного розвитку. Двері розчинились. Ріанна влетіла до кімнати, наче ураган. За нею спокійно зайшов Базиліо. А за Базиліо — кіт-фамільяр, який тепер поводився так,
ніби був співкерівником Академії.

— Що сталося? — приречено спитала Лу’на.

Ріанна сяяла.

— Нас запросили на зимовий імперський фестиваль!

Запала тиша. Лу’на повільно зблідла.

— О ні.

— О ТАК!

— Ріанно…

— Там будуть: бали, ярмарки, магічні дуелі, аристократи,
дуже красиві хлопці…

Базиліо делікатно кашлянув.

— І небезпечні політичні змови! — швидко виправилась відьма.

— Це не краще!

У коридорі саме сперечались Вергард і Торвальд.

— Я всього лише запропонував покращити охорону, — ображено говорив демон.

— Ви хотіли поставити на дахах гаргулій із бойовими закляттями!

— Це ефективно.

— ЦЕ НЕЗАКОННО!

— Технічно — ще не заборонено.

— ТОМУ ЩО НІХТО ДО ВАС ПРО ТАКЕ НЕ ДОДУМАВСЯ!

Поруч проходив Едгар, несучи дивний механізм, який підозріло цокав. Торвальд зблід.

— Що це.

— Подарунок Академії!

— НІ.

— Але…

— ЕДГАРЕ, НІ.

Ашер стояв у дворі, готуючись до від’їзду. Коли Лу’на підійшла,
він одразу усміхнувся. Трохи втомлено. Але тепло.

— Мені вже починає не подобатись, коли ти їдеш, — тихо сказала вона.

Він кілька секунд мовчав. Потім дуже обережно торкнувся її руки.

— Я повернусь.

І Лу’на чомусь одразу йому повірила. Навіть попри те,
що за його спиною Кай уже підозріло придивлявся до них із вікна.

— Я ВСЕ БАЧУ! — радісно повідомив він.

— КАЮ, ЗНИКНИ! — одночасно гаркнули обоє.

— О, вже сімейне.

Тієї ж ночі, далеко за межами Академії, у старих катакомбах під імперською столицею, хтось запалив чорні свічки. Темрява ворухнулась. На кам’яному столі лежав старий сувій.

Ім’я Лу’ни Д’Авалос було написане там кров’ю.

— Королева пішла, — тихо сказав невідомий голос у темряві. — Але  падкоємиця жива.

Запала тиша. А потім інший голос, низький і моторошний,
відповів:

— Тоді почнемо полювання.

Темрява засміялась.

А в Академії саме вибухнула лабораторія Едгара. Знову. Торвальд мовчки дивився на дим над дахом.

Потім дуже спокійно сказав:

— Я піду у монастир.

— Ви так говорите вже третій місяць, — нагадав Кай.

— Цього разу серйозно.

У цей момент повз них пробіг скелет у капелюсі,
несучи відро з водою. Торвальд подивився в небо. І дуже втомлено спитав:

— За що мені це все?..

Кінець другої книги