Розділ 8. День після катастрофи, або чому Торвальд мріє піти в монастир

Світло в крипті шалено пульсувало. Срібні руни спалахували одна за одною, наче живі. Підлога тріщала. Стародавні колони стогнали під тиском магії. А Лу’на все ще стояла, притиснувши долоню до саркофага.

І тепер плакала. Не від страху. Від чужого болю, який раптом став зрозумілим. Вона бачила все. Молоду королеву. Талановиту. Сильну. Самотню. Бачила, як імперія спочатку просила її допомоги. А потім — злякалась її сили. Бачила, як її власні соратники зрадили її, намагаючись використати некромантію як зброю. І як вона сама добровільно закрила себе в крипті, щоб не дати силі вирватися назовні. Сама. Назавжди. Лу’на тихо схлипнула.

— Ви не були чудовиськом…

Королева сумно усміхнулась.

— І все ж історія зробила мене ним.

— Лу’но! — голос Ашера прорвався крізь шум магії.

Вона озирнулась. У крипті панував хаос. Культісти все ще атакували. Імперські маги ледве тримали захист. Кассіанові скелети билися з фанатиками мечами, наче це був дуже дивний театральний виступ. Один скелет уже втратив руку, але все одно героїчно бив когось черепом.

Кай стрибнув із колони прямо на жерця.

— Я ЗАВЖДИ МРІЯВ ЦЕ ЗРОБИТИ!

— КАЮ, НЕ… -прокричав дід-демон

Запізно. Верховний жрець відкинув його хвилею темної магії. Ашер перехопив Кая в польоті, буквально в останню секунду.

— Ти ідіот?!

— Але ефектний!

— ТИ ЛЕДЬ НЕ ПОМЕР!

— ЗАТЕ КРАСИВО!

— Це сімейне, — дуже втомлено сказав Кассіан, піднімаючи ще один скелет.

Вергард тим часом уже бився з верховним жерцем особисто. І це було страшно. Демонічна темрява стискалась навколо нього живими хвилями. Чорний вогонь ковзав по каменю. Жрець кричав закляття, але Вергард просто йшов вперед. Повільно. Невідворотно. Як стихійне лихо.

— Ви не розумієте, що вона може дати світу! — вигукнув жрець.

— Я прекрасно розумію, — холодно відповів Вергард. — Але моя онука не стане вашою жертвою.

І темрява рвонула вперед.

Едгар, який увесь цей час знов гарячково рився у своїх кишенях, раптом переможно скрикнув:

— О! Знайшов!

Торвальд навіть не обернувся.

— Що цього разу?!

— Артефакт стабілізації печаток!

— У тебе ТАКЕ БУЛО В КИШЕНІ?!

— Я ніколи не знаю, коли знадобиться дрібничка.

Вольскі подивилась на дивний механізм із кристалами, шестернями і підозрілим димком.

— Воно безпечне?

Едгар образився.

— Можливо.

— ЦЕ НЕ ВІДПОВІДЬ!

Лу’на тим часом дивилась на Королеву. І нарешті зрозуміла, що має зробити. Не битися. Не ламати печатки. Не тікати. А відпустити.

— Ви втомились, так?.. — тихо спитала вона.

Королева заплющила очі. І вперше за весь цей час її обличчя стало… людяним. Не величним. Не моторошним. Просто втомленим.

— Дуже.

Лу’на ковтнула сльози. А потім обережно взяла її за руку. Крижаний дотик. Стародавня магія. І неймовірний смуток.

— Тоді вам більше не треба бути самій.

Королева здригнулась. А навколо них раптом спалахнуло срібне світло. М’яке. Тепле. Не схоже на некромантію, яку всі боялись. Ашер завмер. Вольскі широко розплющила очі.  Навіть Вергард обернувся. Бо магія Лу’ни вперше не руйнувала.

Вона… заспокоювала. Стара темрява крипти почала вщухати. Привиди навколо повільно схиляли голови. Саркофаг перестав тріщати. А Королева раптом тихо усміхнулась. По-справжньому.

— Ти зовсім не схожа на мене, дитино.

Лу’на розгублено кліпнула.

— Що?

— Ти сильніша.

І в наступну секунду Королева почала розчинятись у світлі. Повільно. Спокійно. Наче нарешті дозволила собі відпочити.

Верховний жрець закричав:

— НІ! ВИ НЕ МОЖЕТЕ! - Але було пізно.

Світло вибухнуло по всій крипті. Печатки спалахнули востаннє. І древня магія затихла. Назавжди. Запала тиша. Повна. Неможлива. А потім Кай дуже обережно сказав:

— …ну. Технічно це все ще найгірший бал, на якому я був.

Запала тиша. Справжня. Після всих  криків;  магії;  вибухів; древніх проклять  і Кая на люстрі — ця тиша здавалась майже нереальною.

Срібне світло повільно згасало. Руни на стінах тьмяніли одна за одною. Крипта більше не дихала темрявою. Вона нарешті… заснула.

Лу’на стояла нерухомо, дивлячись туди, де щойно була Королева. І їй раптом стало дуже сумно. Наче вона втратила когось, кого ледве встигла зрозуміти. Ашер підійшов першим. Обережно. Наче боявся, що вона теж зараз розчиниться.

— Лу’но?..