Розділ 6. Осінній бал і ніч, коли Академія перестала бути безпечною

Осінній бал починався красиво. Небезпечно красиво. Велика зала Академії сяяла золотим світлом. Під високою стелею кружляли магічні ліхтарі, схожі на маленькі зорі. Скляні вікна відбивали вечірнє небо, а чорні й срібні тканини спадали з колон, наче водоспади тіней.

Музика лунала м’яко. Студенти сміялися. Відьми фліртували. Алхіміки сперечалися про вибуховість святкових коктейлів.

Навіть Торвальд виглядав майже живим. Щоправда, лише “майже”.

— Якщо сьогодні ніхто не помре — це вже буде успіх, — похмуро сказав ректор.

Вергард повільно відпив вина.

— Оптимістично.

Лу’на стояла біля сходів — і нервувалась. Дуже. Навіть попри те,

що Ріанна вже десять разів сказала: «Ти виглядаєш так,  ніби зараз розіб’єш кілька сердець».

Сукня мерехтіла сріблом у світлі магічних ліхтарів. Платинове волосся спадало на плечі м’якими хвилями. І Лу’на відчувала, як на неї дивляться.

Що було жахливо.

— Перестань панікувати, — сказала Ліора.

— Я не панікую.

У цей момент поряд нервово ворухнулась декоративна кістяна композиція.

— Ти буквально підняла декор.

— …я трохи панікую.

Ріанна вже заходилась сміхом. Базиліо стояв поруч із нею — весь у чорному, елегантний настільки, що половина залу нишком на нього задивлялась. Його капелюх сьогодні мав срібну стрічку. Бо, як він урочисто пояснив:  «бал потребує поваги до стилю».

А потім до Лу’ни підійшов Ашер. І світ раптом став дуже тихим. На ньому була темна парадна форма імперських магів. Срібні застібки. Чорний плащ. Темне волосся трохи падало на очі, а золотий погляд був теплим.

Надто теплим.

— Ти прийшла, — тихо сказав він.

Лу’на ледь не закотила очі.

— Це бал. Було б дивно, якби я не прийшла.

— Я не про це.

І ось тепер її серце вирішило поводитись як істеричний алхімічний казан.

Ріанна позаду мало не пищала від щастя. Кассіан виглядав так, ніби морально готується когось вбити. Кай — наче вже придумав двадцять жартів.

Осінній бал починався так красиво, що навіть Лу’на на кілька хвилин забула про  той факт,   що її життя давно перетворилось на магічну катастрофу.

Велика бальна зала Академії сяяла. Під високою скляною стелею плавали сотні зачарованих вогнів, схожих на золоті світляки. Срібні стрічки повільно рухались у повітрі, наче живі. Темні троянди на колонах інколи ліниво розкривали пелюстки. Оркестр грав м’яку старовинну мелодію.

І навіть бойовики сьогодні намагалися поводитися цивілізовано. Щоправда, виходило не у всіх.

— Якщо Брент ще раз наступить мені на ногу — я його прокляну, — спокійно повідомила одна відьма подрузі.

— Це буде вже третє прокляття за вечір.

— Я люблю стабільність.

Лу’на стояла біля сходів, нервово стискаючи келих із соком. Ашера відізвали до керівництва, а Кассіан танцював з некроманткою-третекурснецею, яка сама запросила його до танцполу.  І їй дуже не подобалось, що люди дивляться;  люди усміхаються  і люди взагалі помічають її існування.

Ріанна закотила очі.

— Лу’но, ти виглядаєш так, ніби тебе зараз ведуть на страту.

— Це простіше, ніж бал.

— Ти некромантка. Ти буквально спілкуєшся з мертвими. Чому тебе лякають танці?

— Мертві хоча б чесні.

Базиліо, який стояв поруч у своєму бездоганному чорному костюмі, дуже серйозно кивнув.

— Справедливо.

Він сьогодні виглядав особливо небезпечно. Темне волосся було зібране назад, капелюх сидів ідеально, а золотаво-зелені очі з вертикальними зіницями мерехтіли у світлі магічних ліхтарів. І так. Половина дівчат у залі вже встигла закохано на нього подивитися.  Що зовсім не заважало Базиліо дивитись тільки на Ріанну. Від чого відьма періодично забувала, як дихати.

Ашер з’явився поруч тихо. Лу’на відчула його раніше, ніж побачила.

— Потанцюєш зі мною?

Вона відкрила рот. Закрила.

Потім дуже чесно сказала:

— Я не вмію.

— Я теж не ідеальний.

— Це брехня. - Лу’на спробувала посміхнутись.

Ашер тихо засміявся. І простягнув руку. Лу’на дивилась на неї кілька секунд, наче там була смертельна пастка. Ріанна за її спиною вже мало не помирала від щастя.

— ЯКЩО ТИ ЗАРАЗ ВТЕЧЕШ — Я ТЕБЕ ВОСКРЕШУ І ВБ’Ю ЩЕ РАЗ, — прошепотіла відьма.

— Ти дуже підтримуюча подруга.

— Я стараюсь.

І Лу’на все ж поклала долоню в руку Ашера.

Танцювати з ним виявилось… не страшно. Навіть навпаки. Музика лилась м’яко. Світло ковзало по залі золотими хвилями. Ашер рухався впевнено, спокійно, обережно підтримуючи її за талію.  І Лу’на раптом зрозуміла, що усміхається. По-справжньому.