Розділ 2. Засідання, приречене з самого початку

Ректорат Академії бойових мистецтв був створений, як вважав Торвальд, для  стратегічних нарад,  рішень кризових ситуацій і серйозних магічних загроз. А не для того, щоб дід-демон розвалився у кріслі ректора, пив вино і коментував рівень організації катастрофи.

— У вас тут похмуро, — ліниво повідомив Вергард, оглядаючи залу. — Я б додав більше золота й менше паніки.

— Я Б ДОДАВ МЕНШЕ ВАС, — гаркнув Торвальд.

Велика кругла зала ректорату була старою. Дуже старою. Темне дерево, високі вузькі вікна, магічні лампи під стелею і важкий круглий стіл, вкритий рунами захисту. На стінах висіли  портрети колишніх ректорів;  старі бойові прапори;  і меч, який, за легендою, колись убив дракона, того самого, що зараз не давав спокію бойовим імперським магам та гремів кісками на стінах Академії.

Сьогодні меч виглядав нервовим. Як і всі присутні.

За столом сиділи:  ректор Торвальд;  Кассіан – як представник студентів;  кілька старших викладачів;  імперські маги;  група підтримки Лу’ни - Ліора; Ашер, обидва діди і Ріанна.

— ЧОМУ ВОНА ТУТ?! — не витримав Торвальд.

— Я моральна підтримка Лу’ни, — гордо відповіла відьма.

— Лу’ни тут навіть нема!

— Але моральна підтримка вже є.

Торвальд тихо вдарився лобом об стіл. Лу’на в цей момент якраз сиділа за дверима. Бо офіційно її «не хотіли хвилювати». Неофіційно — усі боялися, що вона почує слова «Королева крипти» і випадково підніме ректорат у вигляді привидів двойників. Доречи двойник ректора, ще іноді з’являвся  перед студентами, лякаючи тих більш ніж реальній бойовий маг.

Тому дівчина сиділа в коридорі разом із Брентом, трьома привидами і тарілкою печива, яке Ріанна «стратегічно винесла» із кухні.

За дверима гримів Торвальд:

— ОТЖЕ. ПОЧИНАЄМО.

Вергард підняв келих.

— Нарешті. Я люблю кризові засідання.

— Ми помітили, — сухо сказав Кассіан.

У центрі столу спалахнула магічна карта Академії. Підземні рівні світилися темно-червоним. І це не подобалося нікому. Особливо нижні печатки. Бо вони мерехтіли. Нестабільно.

— Ситуація погіршується, — почав Кассіан. — Після пробудження Лу’ни активність крипти зросла майже втричі.

— Прекрасно, — беземоційно відповів Торвальд. — Просто прекрасно.

Ліора нахилилась ближче до карти. Спокійна, зібрана, із м’яким сріблястим світлом цілительської магії навколо пальців.

— Якщо печатки впадуть…- Вона не договорила. Бо всі й так знали. Королева крипти прокинеться. І тоді проблема перестане бути «академічною».

Це вже буде імперська катастрофа. Один із бойових магів похмуро сказав:

— Ми маємо евакуювати студентів.

— Ми маємо укріпити печатки, — заперечив інший.

— Ми маємо спалити крипту, — запропонував третій.

— Ми маємо спалити культ, — люб’язно уточнив Вергард.

— ВИ НЕ ДОПОМАГАЄТЕ! – взревів ректор

— Я буквально пропоную рішення. – дід-демон потягнувся.

Едгар у цей момент колупав викруткою маленький артефакт.Кассіан підозріло примружився.

— Що ви робите?

— А? Та так. Модифікую систему аварійних порталів.

Торвальд зблід.

— Ви вже модифікували хоч щось у моїй Академії?!- не своїм голосом спитав він.

— Технічно — половину захисної системи.

Запала тиша.

— …ЩО?  І кухню. Тепер вона вибухає рідше.

Торвальд дуже повільно вдихнув. І так само повільно видихнув. Ашер тихо нахилився до Кассіана:

— Він зараз помре?

— Ні. він живучий.

Тим часом один із імперських магів серйозно промовив:

— Потрібно вирішити головне питання.

Усі обернулися до нього.

— Якщо буде прорив… чи викликаємо імперські війська?

Тиша стала важкою. Навіть Вергард перестав усміхатися. Бо імперські війська не викликали «про всяк випадок». Це означало введення  карантину;  бойову блокаду;  можливо — знищення Академії. І всіх у ній.

Торвальд стиснув щелепи.

— Ми не віддамо студентів.

— Якщо прокинеться Королева крипти — у вас може не бути вибору, — жорстко відповів імперський маг.

За дверима Лу’на мимоволі завмерла. Брент теж посерйознішав. У ректораті знову заговорив Кассіан. Тихо. Дуже спокійно. І від того ще страшніше.

— Якщо дійде до прориву… ми не втримамо нижні рівні самотужки.

— Тоді викликаємо армію, — сказав хтось із викладачів.

— А разом із нею — інквізиторів, — сухо додав інший.

Лу’на відчула, як у грудях похолоділо. Інквізитори. Некромантів вони «не любили». Особливо сильних. Особливо нестабільних. Особливо таких, як вона.