Розділ 1 Другий курс, або Академія офіційно приречена

Лу’на Д’Авалос прокинулася від того, що її чашка кричала.:

— ПРОКИДАЙСЯ, НЕВДЯЧНА ДИТИНО ТЕМРЯВИ!

Дівчина застогнала й накрила голову подушкою.

— Я її ненавиджу…

— Я ВСЕ ЧУЮ!

— Це й проблема!

З верхнього ярусу ліжка звисла Ріанна. Абсолютно бадьора. Абсолютно жахлива.

— Доброго ранку, прокляття Академії.

— Помри.

— Не можу. У мене сьогодні побачення.

Лу’на повільно висунула голову з ковдри.

— З ким цього разу?

Ріанна задумалась.

— Поки що не знаю. Але я відкрита до варіантів.

— Ти моральна катастрофа.

— Зате харизматична.

Чашка на тумбі підтримуюче завила:

— ВОНА МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ!

Другий курс почався рівно три дні тому. І Академія вже  двічі горіла;  один раз частково провалилась у просторову тріщину;  а професор алхімії написав заяву “або я, або артефактор Д’Авалос”.

Ректор обрав “спробувати вижити”. Це було сміливе рішення. Лу’на сіла на ліжку й мляво глянула у вікно. Академія прокидалася. У дворі вже тренувалися бойовики. Алхіміки щось підривали. Некроманти сперечалися з привидами.

А над центральною вежею кружляв академічний дракон. Життя було прекрасне. І підозріле. Бо коли в Академії ставало тихо —це означало, о скоро станеться щось дуже погане.

Наче підтверджуючи цю думку, десь унизу пролунав вибух.

Потім крик:

— ЦЕ НЕ МАВ БУТИ ПОРТАЛ У БЕЗОДНЮ!

Лу’на повільно прикрила очі.

— Дідусь приїхав.

— Який саме? — жваво спитала Ріанна.

І саме в цей момент гуртожиток струсонуло вдруге.

А в коридорі хтось заревів:

— ХТО ДАВ ДЕМОНУ ДОСТУП ДО ЛАБОРАТОРІЙ?!

Лу’на приречено впала обличчям у подушку.

— Обидва…

Через десять хвилин вони вже спускалися до центрального двору. Точніше — Ріанна спускалася. Лу’на морально готувалася до катастрофи. І недарма. Посеред двору стояв дід Уфін. Точніше — лорд Вергард Уфін. І виглядав він так, ніби щойно прибув не в Академію, а на дипломатичний прийом десь у пекельній аристократії. Височенний. Небезпечно красивий. Темне кучеряве волосся спадало на плечі трохи недбало — але навіть ця недбалість виглядала дорого. Через лівий бік обличчя тягнувся старий шрам. Застарілий. Світлий. Моторошно помітний. І саме він робив Вергарда ще страшнішим, бо усміхався демон часто. А очі при цьому — майже ніколи.На ньому, як завжди, був бездоганний чорний костюм,  темне пальто з * срібними застібками,  важка тростина з демонічними рунами. Навіть посеред палаючого двору він виглядав так, ніби зараз збирається  пити вино,  руйнувати держави,  і засуджувати чужі манери., як кажуть – потрібне підкресліть самі.

Позаду нього догорала статуя засновника Академії. Сам Вергард виглядав задоволеним.

— О! Лу’но! — радісно помахав він рукою. — А ми тут знайомимося з адміністрацією.

— ВИ СПАЛИЛИ ПАМ’ЯТНИК! — верещав Торвальд.

— Символічно вийшло.

Поруч із ним крутився повна протилежність — другий дід. Едгар Д’Авалос. Артефактор. Геній. І людина, яка виглядала так, ніби випадково пережила щонайменше сім вибухів до сніданку.

Невисокий. Сивий. Трохи сутулий. Його волосся стирчало в різні боки, окуляри були перекошені, а на носі виднівся слід від сажі. Але найнебезпечнішими в Едгара були очі. Яскраво-зелені. Хитрі. Уважні. З таким прищуром дивляться люди, які або зараз винайдуть щось геніальне…або підірвуть реальність. Зазвичай — одночасно. Одягнений він був абсолютно жахливо. Старий жилет, потертий піджак, і нескінченна кількість кишень. Кишені були всюди:  на поясі,  на рукавах,  всередині жилета,  навіть на комірі. І з кожної щось стирчало. Туту біли і  викрутки, і кристали, і гайки, і  згортки,  дивні механічні штуки,  і щось підозріло живе.

Його валіза тим часом кусала викладача за мантію.

— ВІДЧЕПІТЬ ЦЕ ВІД МЕНЕ!

— Не можна, — чесно відповів Едгар, риючись у кишенях. — Вона сама обирає жертв.

— ЧОМУ ВОНА ОБРАЛА МЕНЕ?!

Валіза гаркнула.

Едгар поправив окуляри.

— Бачите? Ви їй не подобаєтесь.

Лу’на повільно прикрила обличчя руками:

— Я хочу перевестися.

— Пізно, — повідомила Ріанна. — Твоя родина вже офіційно стала легендою Академії.

— Минуло три дні навчання!

— І лише два вибухи.

— Я хочу ПЕРЕВЕСТИСЯ.

—Та годі! Я вже всім сказала, що ти тут місцева принцеса катастроф.

— Я тебе прокляну.

— У чергу.