Розділ 5 Повернення

Луміна не могла заснути цієї ночі. Її думки були заповнені розповіддю бабусі про Дерево Життя і небезпеки, які загрожували їхньому світу. Вона дивилася у вікно, спостерігаючи за зірками, коли раптом відчула дивне тепло, що огорнуло її.

Її очі повільно заплющилися, і Луміна опинилася в дивному місці. Вона стояла серед темного лісу, освітленого лише м'яким світлом місяця. Їй здалося, що ліс дихав, і кожне дерево шепотіло про небезпеку. Раптом перед нею з'явилося видіння: її рідні, бабуся і тато, стояли на краю глибокої прірви, оточені темними тінями. Їхні обличчя виражали страх і відчай.

– Луміно, допоможи нам! – крикнула бабуся, і звук її голосу відгукнувся в серці дівчини.

Луміна прокинулася в холодному поті, серце її билося як навіжене. Вона розуміла, що це було не просто сновидіння. Це було попередження, заклик до дії. Вона знала, що не може залишатися осторонь.

Тихо вийшовши з ліжка, Луміна навшпиньки пішла до кімнати мами. Вона знала, що повинна спробувати переконати маму піти з нею в інший світ, щоб бути разом і захистити своїх рідних.

– Мамо, – тихо покликала Луміна, заходячи до кімнати. Мама підняла голову, здивовано дивлячись на доньку.

– Що трапилося, Луміно? – запитала вона, бачачи тривогу в очах доньки.

– Я бачила видіння, бабуся і тато в небезпеці, – Луміна швидко пояснила. – Ми повинні піти до них, щоб бути разом і допомогти їм.

Мама похитала головою, її обличчя було сповнене сумніву.

– Ти знаєш, що я не можу, – зітхнула вона.

– Ти можеш, – наполягала Луміна. – Варто спробувати, може вийде.

Мама задумалася, дивлячись у очі доньки.

– Але щоб потрапити по той бік, потрібно дійти до Дерева, через яке ти прийшла, і пройти крізь нього ще раз. Але воно так легко звідси не випустить, – сказала вона.

– Але варто спробувати, – з надією в голосі відповіла Луміна.

Мама зітхнула, обійняла доньку і сказала:

– Добре, Луміно. Ми спробуємо разом.

Вони швидко зібрали необхідні речі і, тримаючись за руки, вийшли з дому. Нічне повітря було прохолодним і свіжим. Їх шлях лежав через темний ліс, де кожне дерево наче дихало, наповнене таємницями і небезпеками. Вони йшли мовчки, занурені у свої думки, коли раптом перед ними з’явився олень, оточений світлячками.

– Поглянь, мамо, це олень, що мене привів до тебе, – тихо сказала Луміна, впізнаючи міфічну істоту. Олень стояв велично, його очі світилися мудрістю і спокоєм. Але так само раптово, як він з'явився, олень зник, залишивши за собою лише слабке світло світлячків.

– Він має багато назв, але найчастіше його називають світлячковий олень, – пояснила мама. – Чому така назва, ти й сама розумієш. Це не просто олень, а міфічна істота, яка інколи допомагає тим, хто заблукав у лісі, знайти шлях до дому.

Луміна з захопленням слухала маму і відчувала, як її серце наповнюється надією. Світлячковий олень завжди з'являвся в найпотрібніший момент. Вони продовжили йти далі, слідуючи слабкому світлу світлячків, що залишилися після оленя.

Шлях був важким, але їх вела невидима сила, допомагаючи долати перешкоди. Ліс ставав все густішим, а дерева все вищими, коли нарешті вони побачили Дерево Життя. Його гілки простягалися високо до неба, а коріння глибоко в землю. Світло від Дерева було яскравим і теплим, наче вітало їх.

– Ми майже на місці, – сказала мама, тримаючи Луміну за руку. – Тепер ми повинні пройти через Дерево, як ти зробила це раніше.

Вони наблизилися до Дерева Життя, відчуваючи його потужну енергію. Луміна відчула, як її серце б'ється в унісон з пульсом землі, і вона знала, що готова до останнього кроку. Вони обійнялися і зробили крок вперед, входячи в світло, що огортало Дерево.

Відчуття було дивовижним, наче вони розчинилися в енергії Дерева і стали частиною його магії. Луміна відчула, як їхні тіла зливаються з потоком світла, і раптом вони опинилися на іншому боці.

Вони стояли на знайомій галявині, де колись Луміна вперше побачила світлячкового оленя. Довкола них був той самий ліс, але тепер він здавався менш лякаючим. Вони знали, що попереду їх чекають нові випробування, але разом вони були готові до будь-яких викликів.

– Ми повернулися, – з полегшенням сказала Луміна, дивлячись на маму.

– Я не вірю своїм очам, що ми тут, – захоплено сказала мама, дивлячись навколо.

– Неймовірно, що ми так легко сюди потрапили.

– Це справді диво, – прошепотіла вона.

– Мамо, поглянь! – Луміна вказала на оленя, який знову з'явився перед ними. Олень жестом показував їм напрямок, куди слід йти.

Вони пішли за оленем, крокуючи через густий ліс. Атмосфера була казковою: м’яке світло місяця пронизувало гілки дерев, створюючи химерні тіні на землі. Світлячки, що оточували оленя, світилися ніжним золотистим світлом, освітлюючи їм шлях.

Ліс був сповнений таємничих звуків: тихий шурхіт листя, мелодійний спів нічних птахів, дзюрчання струмка, що десь поблизу пробивався крізь каміння. Повітря було прохолодним і свіжим, наповненим ароматом сосни і землі після дощу. Здавалося, що сам ліс дихає і живе, наче він спостерігав за кожним їхнім кроком.

Олень вів їх через вузькі стежки, які часом були майже непомітні серед густої рослинності. Інколи він зупинявся, ніби перевіряючи, чи вони йдуть за ним, а потім знову продовжував свій шлях. Луміна і її мама йшли мовчки, відчуваючи гармонію і спокій, які випромінював ліс.

Раптом вони вийшли на невелику галявину, освітлену яскравим світлом місяця. На протилежному боці галявини вони побачили старий, величний дуб, його гілки простягалися високо в небо, наче захищаючи все навколо. Біля його підніжжя стояли бабуся і тато, їхні обличчя були сповнені тривоги, але коли вони побачили Луміну і маму, їхні очі засяяли радістю.

– Луміно! – вигукнула бабуся, біжучи назустріч. – Ми так хвилювалися за вас!

– Ми тут, і тепер ми разом, – сказала Луміна, обіймаючи бабусю і тата.

Луміна стояла на невеликій галявині, освітленій яскравим світлом місяця, і спостерігала за реакцією своїх рідних. Бабуся, тато і мама, побачивши один одного після стількох років, зупинилися на мить, не вірячи своїм очам. Потім, як хвиля, на них накотили емоції.