Поява

Коли тато і бабуся повернулися до дому, їхнє відчуття тривоги не відпускало. Луміна, яка все ще не могла заснути, почула дивний, невизначений шум під вікнами. Спочатку це було лише шипіння, але швидко перетворилося на чіткі, відчутні шурхоти, ніби щось або хтось повільно і обережно пересувався по землі.

Тато й бабуся вирішили перевірити, що відбувається. Вийшовши на подвір'я, вони оглянули територію ще раз, але нічого не помітили. Як тільки вони повернулися всередину, почули звуки, які ніяк не могли пояснити – невелике, але відчутне ходіння, що лунало з різних кутків дому. Це було ніби хтось тихо і неухильно пересувався всередині стін.

Скоро, знову всередині дому, почувся дивний, моторошний звук – шкрябання по дверях і вікнах. Здавалося, що невидимий ворог намагається прорватися всередину. Луміна і її родина стиснулися разом, дивлячись, як темрява за вікнами починає оживати. Невеликі силуети з'являлися і зникали у вікнах, схожі на швидкі тіні, що танцюють по склу.

З метою захиститися, вони закрили вікна шторами, але це не допомогло – шум став ще інтенсивнішим. Стук у двері, спершу тихий і несміливий, поступово став гучнішим і наполегливішим. Кожен удар був наче переривався на частки тиші, як чийсь звітливий тривожний подих.

Відчуття страху проникло в кожний куточок дому. Луміна, сховавшись під ковдру, чула, як серце її калатає в горлі. Схоже, що страх оселився в кімнатах, і кожен звук ставав гучнішим і страхітливішим. Тато, мама і бабуся, затамувавши подих, обережно підійшли до дверей, намагаючись розгледіти, що або хто може бути. Але за дверима була тільки темрява, глуха і непроглядна, яка ніби поглинала всі їхні надії на спокій.

Тиша стала важкою, напруженою, і кожен з них зрозумів, що в цю ніч страх, здається, перетворився на нещадного супутника.

Темрява в кімнаті була непереборною, і з кожною секундою здавалося, що страх заповнює простір навколо. Раптово, серед темряви, з’явився темний силует, який впевнено і безшумно пройшов через двері, ніби самі стіни були для нього прохідними.

Силует був нечітким і нереальним, майже як розмита пляма тіні, але його присутність була такою ж очевидною, як і гучний звук. Невідомий не рухався швидко – його рухи були плавними і млявими, як у сну. З глибини темряви він заговорив, і голос, що виривався з його рота, був проникливим і жахливим, як вітер, що проникає в кістки.

"Гадаєте, вам вдасться переконати світ?" – його слова були сповнені зловтіхи. – "Марна спроба. Цей світ вже достатньо прогнив. Я століттями ростив у людях лють і ненависть. Майже кожен готовий піти з ножем на брата. Якщо гадаєте, що це не так, ви помиляєтеся."

Його голос був розтягнутий, кожне слово звучало, як ехо з пекла.

– Заздрість і спокуса затуманили очі. Я навіть нічого вже не робив. Людство саме почало відвертатися від Бога.

Луміна і її родина застигли на місці, їхні серця стукали в такт з словами темного силуета. Відчуття безнадії і страху проникло до глибини їхніх душ. Силует продовжував свою мовчазну градацію, як нічна примара, що відзначає своє царство.

Темрява все глибше заповнювала кімнату, а силует, схоже, лише наближався до них. З кожним його словом ставало ясніше, що це не просто нічний страх – це щось більше, щось темніше, що живе і дихає ненавистю та розчаруванням.

Вони зрозуміли, що ця ніч може бути більше ніж просто зустріч з невідомим – це може бути зіткнення з чимось, що втілює все, що світ за свою історію накопичив у темряві та безнадії.

Темрява здавалася непроникною, але всередині неї щось змінилося. Луміна відчула, як на шкірі піднялися мурашки, коли темний силует зробив ще один крок вперед. Відстань між ним і її родиною скорочувалася з кожною секундою, і напруга в кімнаті досягла піку.

– Ваш страх живить мене, – прошипів силует, і його голос став глухим відлунням у стінах дому. – Кожен ваш трепет, кожен страх, кожна сумнівна думка – усе це мої союзники.

Луміна, не в змозі рухатися, мовчки дивилася на батька, який стояв перед нею. Його обличчя було блідим, а очі відбивали розпач і безпорадність. Бабуся теж застигла на місці, міцно стискаючи в руках іконку, яку завжди тримала біля серця.

Луміна зібрала всі сили, щоб промовити слова, які застрягли в її горлі. Її голос був тихим, майже шепітним, але досить виразним, щоб його почули всі в кімнаті.

– Що ти хочеш від цього світу? – запитала вона, дивлячись прямо на темний силует, який тепер стояв так близько, що здавалося, він заповнює весь простір навколо.

Силует зупинився, і на мить у кімнаті запанувала абсолютна тиша. Тільки звук вітру за вікном ледь чутно пробивався крізь щільні штори. Потім силует нахилив голову, ніби здивований її запитанням.

– Що я хочу? – його голос був повільним і тягучим, як старий, іржавий механізм, що оживає після довгого простою.

– Я хочу лише одного – щоб цей світ визнав правду. Правду про те, яким він став, коли остання невинна душа зневірившись впаде, тоді я запаную.

Луміна відчула, як її серце знову закалатало, але вона не могла відвести погляду від того, хто стояв перед нею.

– Але навіщо ти тут, у цьому домі? – знову запитала Луміна, хоча її голос затремтів.

Силует вирівнявся, і його постать, здавалось, стала ще темнішою, ще більш загрозливою.

– Я прийшов не до цього дому, а до ваших сердець. Я живу у кожному страху, у кожній тіні сумнівів, що зростають у вас. Ваш страх, ваші слабкості – це моя їжа. Я прийшов показати вам, що від цього не втечеш. Ніхто не може.

Луміна зрозуміла, що цей ворог не просто зовнішній – він живе всередині, у кожній їхній думці і почутті. І саме з цим їм належало боротися.

Луміна відчула, як відчай стискає її груди. Слова силуета проникли глибше, ніж вона могла собі уявити. Їй здавалося, що він не просто говорить, а витягує на поверхню усі її страхи та сумніви, які вона намагалася придушити.

– Що ми можемо зробити? – запитала вона, ледве стримуючи сльози. Її голос був слабким, але сповненим надії, хоч і крихкої.