Луміна

Пролог

У глибинах стародавнього лісу, де небо закривається куполом з гілок вікових дерев, лежить магічне царство, сховане від людських очей. Лісова підстилка вкривається м'яким мохом, що сяє в сутінках, наче зелені коштовності. Гігантські гриби, розміром із невеличкі хатини, стоять як казкові вежі, оточені мерехтінням світлячків. Легкий вітерець приносить запахи хвої, квітів і таємничої магії, що переплітаються у повітрі.

Сонячні промені, пробиваючись крізь густу листву, малюють на землі візерунки світла і тіні, створюючи ілюзію живих істот, що танцюють у затінках. Ручаї течуть кришталево чистою водою, віддзеркалюючи барви небес і лісу. На їх берегах ростуть незвичні рослини, що квітнуть у найнеймовірніших кольорах і формах, немовби прийшли з іншого світу.

Тут, у серці цього лісу, кожен крок наповнений чарами. Звук кроків по хрумкому листю, шелест крил невидимих птахів, шепіт дерев – усе це здається частиною стародавнього симфонічного оркестру, що розповідає свою таємничу історію тим, хто готовий слухати. І саме тут, серед усієї цієї краси та магії, починається наша історія.

– Бабусю, а яка саме історія?
– Історія того, хто ми є. Я розумію, ти ще маленька, щоб це зрозуміти, але прийде час, і ти все сама зрозумієш.

– Але я хочу дізнатися саме зараз, не хочу чекати, коли прийде час.
– У нашому світі не все так легко, як здається. Пам'ятаю себе в твої роки: мені також хотілося дізнатися про те, що мені колись мама розповідала. Про те, як я хотіла творити незвичайні речі, але я була занадто мала, щоб осягнути всю силу. Бо цю силу слід відкрити в собі. Це життєтворча сила, яка передається з покоління в покоління: від матері до доньки, від батька до сина. Знай, що б тобі не казали, як би не хотіли нав'язати думку, що наш світ не сповнений чудес, вір у те, що підказує серце, бо воно не здатне брехати.
– Я все одно тебе не розумію, поясни, будь ласка, краще.
– Прийде час, і ти все сама зрозумієш. Головне - не втрачай віру. Будь завжди доброю, завжди тримай Бога в серці. Цей світ - наш дім, підтримуй у ньому життя. Найголовніше - вір у долю, бо віра - це надія на краще.

– Усе ходімо, нам час їхати, – сказав тато Луміни.

– Залиштеся ще хоч на трошки, дозволь мені побути з внучкою ще хоч на хвильку, – попросила бабуся.

– Тату, будь ласка, дозволь побути ще з бабусею, – просила Луміна.

– Ходімо, – сказав тато, беручи доньку за руку і ведучи її до машини.

– Луміно, тримай цю скриньку, це буде для тебе пам'ять про мене і твою маму, – сказала бабуся, простягаючи їй скриньку.

– А що в ній? – запитала Луміна.

– З часом дізнаєшся. Я знаю, ти розумна, тому з часом зрозумієш, – відповіла бабуся.

– Бувай, бабусю.

– Бувай, кицю, і не забувай про мене та твою маму, яка хотіла б бути поруч з тобою. Але так склалося життя, що вона пішла до іншого світу, з якого вже немає вороття.

– Після цього ми поїхали. Я дуже плакала і сумувала за бабусею, за рідним будинком, у якому я народилася, за світом, у якому зростала. Я дуже сердилася на тата за те, що він так вчинив, забравши мене звідти. Ми переїхали далеко, і після цього я більше не бачила бабусю, від якої мене забрав мій тато.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше