Епізод 3: Червона Шапочка і здорова конкуренція

Після невдалого знайомства з індустрією люксової ізоляції Сірий Вовк вирішив, що час змінювати стратегію. — Хижак із мене, звісно, так собі, — бурмотів він, шкандибаючи лісовою стежкою. — Але логістика… логістика — це майбутнє.

Ідея прийшла раптово, як цегла від поросят. Якщо не виходить наздогнати здобич — треба зробити так, щоб здобич сама приходила.

Через дві години на старому пні вже висіла вивіска: «Швидко Зуб — доставка їжі до дверей. Швидко. Безкоштовно. Іноді без наслідків.»

Вовк навіть кепку десь роздобув. Щоправда, з написом «Бджоляр-2021», але він вирішив, що це додає солідності. Перше замовлення надійшло майже одразу. З-за повороту вийшла дівчинка в червоній шапочці, з кошиком і підозріло впевненим поглядом.

— Добридень, — сказала вона. — Ви доставка?

Вовк випростався, натягнув посмішку, від якої у зайців зазвичай ставався інфаркт.

— Звісно! Сервіс преміум класу. Працюємо без вихідних і совісті. Що веземо?

— Пиріжки бабусі, — відповіла дівчинка. — Але у мене питання: ви надійний?

— Як швейцарський годинник, — не змигнувши оком, збрехав Вовк. — Тільки гучніший і з зубами.

Червона Шапочка прижмурилася. — А відгуки є?

Вовк зам'явся. — Ну… один баран був задоволений. До останнього моменту.

— Зрозуміло, — кивнула вона. — Значить, план такий: ти йдеш до бабусі, я — короткою дорогою. Перевіримо, хто швидше. Якщо обженеш — отримаєш чайові.

У Вовка в голові клацнуло. — Чайові — це добре… — пробурмотів він. — Особливо якщо вони з м'ясом. Він рвонув уперед, вперше за довгий час відчуваючи азарт, а не страх перед будівельними нормами.

По дорозі він репетирував: — «Добридень, я від внучки»… — «Де у вас кухня?»… — «Можна я одразу з'їм?»… — Ні, стоп. Останнє зайве.

Діставшись до будиночка, Вовк акуратно постукав.

— Хто там? — пролунав голос.

— Доставка! — бадьоро відповів він. — Пиріжки, посмішка і легка погроза!

Двері відчинилися. На порозі стояла бабуся. Але не та, що зазвичай. Перед Вовком височіла жінка в спортивному костюмі, з гантеллю в одній руці та поглядом, здатним зупинити кабана на повному ходу.

— Знову ви? — спокійно сказала вона.

— У сенсі «знову»? — розгубився Вовк.

— Курси «Самооборона для літніх» веду третій місяць, — пояснила бабуся. — Ви вже п'ятий за тиждень.

Вовк ковтнув слину. — Я взагалі-то… доставка…

— Чудово, — кивнула бабуся. — Тоді занось кошик і залишайся на тренування.

— На яке тренування? — насторожився Вовк.

— Функціональне, — усміхнулася вона. — Робота з вагою. Вона подивилася на нього оцінювально. — Вага якраз підходяща.

Через хвилину Вовк уже лежав на килимку, притиснутий коліном. — Дихай, — спокійно говорила бабуся. — Головне — не панікувати.

— Я… не… панікую… — видавив він. — Я… переглядаю… кар'єрні цілі…

У цей момент до хати влетіла Червона Шапочка. — О, ти вже тут! — сказала вона. — Швидко. Вона подивилася на Вовка. — Ну що, доставив?

— Мене… доставили… — прохрипів він.

Бабуся задоволено кивнула. — Гарний матеріал. Витривалий.

Вовк зібрав останні сили. — Усе! — видихнув він. — З мене досить! Ані доставки, ані полювання! Йду в консультанти!

— У які ще консультанти? — здивувалася дівчинка. Вовк підвівся, заточуючись, але з несподіваною серйозністю. — Буду навчати хижаків, як не зв'язуватися з людьми.

Перший урок: якщо бачиш бабусю — біжи.

Другий урок: якщо бабуся бачить тебе — біжи швидше.

Він попрямував до виходу, але зупинився. — І це… пиріжки залиште. Я за них морально постраждав.

Бабуся простягнула йому один. — За старання. Вовк узяв пиріжок, задумливо подивився на нього. — А з чим?

— З досвідом, — відповіла бабуся.

Вовк кивнув. — Гіркувато, але корисно.

І, прихрамуючи, пішов у ліс — будувати нове життя, в якому максимум небезпеки становили лише його власні ідеї.