Вісімка мечів

 Те місце, де я опинився, миттю нагадало мені численні фільми та серіали — усе схоже один в один: купа двоярусних нар без подушок та ковдр, а народу явно більше, ніж мало б бути. Збоку — обгороджений клозет, а посеред камери — загальний стіл, за яким якраз і сиділи такі колоритні особистості, якими мене щойно описував отой недоумкуватий лейтенант.
 — Опачки! А це кого в нашу хату занесло? — одразу заговорив до мене чоловічок років за сорок із неголеним підпухлим обличчям, виблискуючи передніми золотими зубами в роті. — Хлопчика-дзвіночка? Напевно, тільки-но від мамчиної цицьки відірвали. Чого мовчиш, сараку? Давай, бухти, за що на кичу загріб? Чупа-чупс у супермаркеті свиснув чи упаковку памперсів, аби перевдягнутися, бо свій обісцяв, ги-ги-ги?
 — Вибачаюся, народ, але я вперше в такому… кхм, місці, — не викликаючи агресії, але більш-менш впевнено почав я, бо десь читав, що мандражувати або поводитися занадто зухвало в хаті не варто. — І геть не знаю, як у вас тут правильно вітатися, тож якщо підкажете, як зробити, щоб було по-людськи, буду вдячний.
 — Ти диви, Вершнику, як малий бає! — враз здивувався урка, витріщившись на мене. — Вперше чую, аби хтось із першоходів-фраєрів так у хату заходив.
 — Ну а ти як думав, Зубило? Не всім же з гнилою кров’ю по життю ходити, — відповів кремезний дядько, що сидів біля стіни й спокійно сьорбав щось зі звичайної керамічної кружки. — До речі, придивись-но до нього краще… Він тобі нікого з наших не нагадує?
 Зубило сприйняв його слова буквально. Впритул наблизившись до мене, він почав так пильно вдивлятися мені в обличчя, що аж якось ніяково стало. Проте треба перетерпіти, допоки налагоджу контакти — якщо, звісно, налагоджу, а не облажаюся десь по дорозі.
 — Мля, та не може бути! Якби трохи старший та не такий причесаний — один в один як Вуж, що з нами на західній критці чалився, — раптом вигукнув той і, схопивши мене за рукав, грубо підтягнув до столу, аби й решта могла роздивитися.
 — Хлопче, у тебе часом родичів по нашій лінії немає? — посміхнувся Вершник.
 — Мені, принаймні, ніхто про таких не розповідав, — чесно відповів на запитання.
 — Ну то сідай отут біля мене, погутаримо за життя наше бідове… Ану, зметикуйте хлопаку чайку! — гукнув він, ні до кого конкретно не звертаючись.
 Якийсь із сокамерників швидко організував кружку й налив мені гарячого, чорного як смола чаю. На вигляд — справжній чефір. Я подумки молився, щоб із незвички ноги не відібрало, але треба потроху сьорбати, бо відмовитися — це виявити неповагу.
 — Ну то повідай, за що і як загребли? Хто по життю будеш? — примружився Вершник.
 — Студент я, на геофаку в університеті навчаюся. З батьків тільки мати, на виробництві контролером працює. А за що затримали… так я й сам не розумію. Ранком ішов на заняття, тут патрульні з авто повискакували та, погрожуючи зброєю, повалили на землю й от… І ще той лейтенант теж згадував якогось Вужа. Мовляв, той уже три роки в бігах, і от нарешті йому пощастило мене, тобто його — Вужа, впіймати.
 — Та наче ходили чутки, що його вже місяць як на Чернігівщині замели та на криту відправили. Невже за місяць знову злиняв? — втрутився Зубило.
 — Та ні, там він, — махнув рукою Вершник. — Це лейтенант рамси поплутав, напевно, в жадобі вислужитися геть макітрою від’їхав. Та ти не менжуйся, малий. Зараз прийде слідчий, та братія притомніша, і за годину-дві будеш на волі. А поки, може, розкажеш нам, як живеться на свободі? Бо у нас тут новин катма, нізвідки їм братися.
 — Та ви не повірите, у мене в житті теж не надто багато цікавого, — я знизав плечима й сьорбнув гарячого чифіру. — Усе як у людей: садок, школа, тепер ось універ… Друзі майже всі пороз’їжджалися — хто куди, переважно за кордон. А ми залишилися тут, бо кому ми там потрібні? Мати завжди каже, що тут уся наша рідня похована, то й вона хоче, як прийде час, лежати біля своїх, а не десь на чужині.  Батько десять років тому на заводі через нещасний випадок загинув, тож ми з того часу з мамкою удвох і вигрібаємо. Грошей, звісно, вічно бракує, ну так це зараз у багатьох так… майже в усіх. Цього року на геофак вступив, ледве на бюджет впхався. Хотів на економічний, але в мене, видно, для нього мізків не вистачило, а в мамки — грошей, аби на платне пропхнути. Тож маємо що маємо, як є.
 — Молодець, складно баєш, життєво, — посміхнувся авторитет і кивнув своїм. — Бачив, Зубило? Хлопець хоч і бідовий, а хребет має і до людей із повагою заходить. Хто тебе, малий, мамка так навчила?
 — Можливо. Бо вона завжди каже, що до людей треба по-людськи, тоді й вони до тебе так само ставитися будуть. Навіть у в'язниці, адже каже — навіть там люди, просто хтось оступився, а комусь така карта в житті випала, — переповів я, бо вона дійсно щось схоже казала, тільки трохи іншими словами. А про карту я вже сам від себе додав, оскільки вони тепер надто тісно увійшли в моє життя.
Зеки на якийсь час притихли, напевно, роздумуючи кожен за свої карти, а потім Вершник, міцно ляснувши мене по плечу, промовив:
 — Правильно мамка тебе вчить, і правильно ти ту науку до розуму береш! Тому й по життю правильним будеш. А якщо потрапиш колись у наші краї… адже від тюрми та від суми не зарікаються, то сміливо на будь-якій кичі можеш казати, що Вершник за тебе вписується. — А потім, стишивши голос до шепоту, додав: — А ще, малий, хочу попросити тебе про послугу. Тобі ж усе одно скоро на вихід. Тож не в службу, а в дружбу — метнися на вулицю Швейну, будинок 3, квартира 47. Запитай там Шведа і перекажи йому на словах оце...
 І він зашепотів мені на вухо деталі, весь час скошуючи очі на відеокамеру, що висіла за решіткою у верхньому кутку приміщення.
 А за годину мене дійсно випустили. Прийшов моложавий слідчий, на когось дуже сердитий. Він особисто провів мене через внутрішній двір назад до чергової частини відділку. За процедурою черговий офіцер під розписку видав мені з камери схову моє барахло: рюкзак, шнурки та студентський квиток. Слідчий сухо буркнув чергове вибачення за помилку патрульних і відпустив мене на всі чотири сторони.