Розділ другий

 Прокинувся досить рано — майже щасливий та до глибини душі задоволений собою. Першої пари сьогодні не було, тож можна було ще повалятися, а потім вистачило б часу, аби трохи повчити щось із предметів. Бо вчора в мене був надто насичений день, і до науки так і не дійшли руки. Он який справді гарний настрій, бо навіть віршами заговорив! Це, напевно, від того, що таки познайомився з Наталкою. Тільки от недотепа — не здогадався обмінятися телефонами. Але тоді б я точно спізнився, та й ще не факт, що наше десятихвилинне знайомство дозволяє ділитися якимись особистими даними. То я собі намріяв бозна-чого, а у Наталки таких знайомств може щодня по кілька штук, і якщо кожному свій номер давати — телефон не витримає навантаження. Тож помріяти, звісно, можна, але треба вигадати ще один момент, аби була можливість побалакати з нею, і тоді вже робити якісь висновки. Та головне — мені ж насправді й нічого вигадувати не потрібно, бо зі стовідсотковою впевненістю знаю, коли цей момент відбудеться… А коли захочу!
 Варто тільки карту витягнути — і все збудеться. Звісно, не так, як хотілося б, не по-людськи, щоб просто перестрітися біля під’їзду й давай балакати — ці карти так, на жаль, не працюють, це я вже помітив. Люблять усе так заплутати, аби я до свого загаданого бажання манівцями та через бур’яни продирався. Може, бабця їх десь намочила, то вони тепер глючать, як той мобільник після сушіння — усе може бути. Хоча так навіть цікавіше, он скільки зі мною всього сталося лише за кілька днів… До речі, а якщо я завчасно радію? Може, в них число бажань обмежене? Як воно в казках завжди ж було, — три бажання і все. Хоча, якщо пригадати, то, здається, карти виконали вже чотири. Але, може, то одне як завдаток було, для заманухи? Або в нинішній критичний стан, у якому перебуває країна, карти дають четверте як соціальну допомогу? Гм. Коротше, поки не перевірю — не дізнаюся.

 Встав, підтягнув колоду і замислився: а що б таке загадати? Добре б, щоб Наталка в мене закохалася… ммм… але що це буде за кохання з примусу? Мені такого не потрібно. А раптом із картами щось станеться — і все… прощай любов, зав’яли помідори! Потім ще й ненавидіти стане, думаючи, що я їй щось підмішував. Ні, треба щось таке… О! Так мені ж із дому нині небезпечно виходити! Адже Швах зі своїми придурками так учора мене й не вполювали, тож сьогодні вдвічі зліші будуть, і фактично мені капець. Тож загадаю, аби вони залишили мене в спокої. Витягую карту — дістається «Вісімка Мечів» із якоюсь зв’язаною тіткою в колі клинків. Як завжди, якась фігня. Навіть думати не хочу, що вона означатиме, бо тільки засмучуся дарма. Головне — щоб допомогло. Ну а далі я сховав колоду під матрац, як бабця, аби під рукою була, і побіг у ванну — а потім на кухню снідати й братися за ненависні предмети.
 На жаль, біля дверей Наталку я не зустрів — напевно, розклад не збігся, і вона вже була на заняттях. Хотів було загадати на картах нову зустріч, та згадав, що залишив колоду під матрацом, а повертатися було ліньки. Та вже нехай, головне — позбутися отих дятлів, що жити не дають, а там, як каже моя маман, буде видно.
 Вийшовши з під’їзду, я глянув на годинник і поспішив до найближчої зупинки, аби дістатися універу. Та коли проминув арку, оминувши невеличку алею з кількома лавочками та пам’ятником комусь відомому, і вийшов на тротуар, патрульний екіпаж, що поволі проїжджав повз, раптом рикнув мегафоном. З авто миттю вискочили троє копів на чолі з лейтенантом і кинулися до мене. При цьому лейтенант загорлав щосили, лякаючи перехожих і мене також:
 — Ану швидко лягай обличчям на землю і руки тримай так, щоб я бачив! Зробиш зайвий рух або спробуєш тікати — у нас є наказ під час твого затримання стріляти на ураження! Хлопці, оточуйте його і обережно з рюкзаком, бо там усіляке може бути!
 — Хлопці, ви чого?! Я студент, мені всього вісімнадцять, он у кишені мій студентський, зараз покажу! — белькочу я, геть не розуміючи, що коїться, і намагаюся дістати із задньої кишені документ.

 — Навіть не здумай рипатися, бо отут і пристрелю, падло! — реве на мої марні виправдання божевільний лейтенант, і я миттю затихаю.
 Вони, бляха, що — хочуть мене в ТЦК везти чи що? От тобі й «Вісімка Клинків». До речі, а до чого тут вони? Та зараз це не головне, бо з мене вже стягують рюкзак, заломлюють руки й защіпають кайданки. Потім ретельно обшукують і в кінці, грубо підхопивши під пахви, тягнуть до машини.
 — Не здумайте його відпускати! Так і тримайте руки, бо цей шустрик десь під Полтавою в отакій самій ситуації примудрився на повнім ходу якось звільнитися і вистрибнути з машини! Поки наші прочухалися — його й слід простиг, — дає розпорядження лейтенант, всідаючись на переднє сидіння.
 І тут я звертаю увагу на його погони, де відблискують дві восьмикутні зірочки, промені яких чимось і справді схожі на клинки з моєї карти.
 Поки їдемо, встигаю обдумати ситуацію, що склалася. Це що ж, чорт забирай, виходить: невже карти можуть допомагати в отакий-от спосіб? Це ж якщо мене зараз засадять за щось (хоча, вбийте мене, не можу допетрати, що ж я міг такого накоїти і коли це я в Полтаві із поліцейської машини вискакував), то виходить, що фактично моє бажання буде виконано. Але радості мені це геть не принесе, бо яка радість сидіти в камері з відчайдушними злочинцями, навіть якщо й ненадовго, до з’ясування обставин. А якщо й надовго? Ні, якщо все складеться добре, прийду додому і відразу позбудуся тих клятих карт. Спочатку по одній спалю у відрі, а потім попіл розвію за вітром.
 Потім майнула думка: а може, я щось не те роблю і варто було більш ретельно обшукати той клятий бабусин матрац? Може, там ще якась інструкція завалялася… А потім подумалося, що буде з мамою, коли вона дізнається про всю цю фігню, і мені зробилося геть паршиво. Але згодом стало не до думок, оскільки ми приїхали, і мене, грубо витягнувши з машини, повели кудись углиб будівлі.
Поки обшукували, знімали відбитки та проводили опис речей, радісний лейтенант сидів поруч і бубнив собі під ніс:
 — Ти дивись, сержанте, який наш Вуж — а в миру Осипенко Сергій Іванович! Відомий кватирник, зломщик та автокрадій, тричі судимий, і під час останнього терміну примудрився втекти з колонії, виявляється, хитронамаханий. Скостив собі сім років, дістав десь справжнісінький студентський, ще й із книжками ходить для достовірності, географ хрінів! Але брешеш, падло, нас не проведеш. Тепер точно сядеш як миленький, як мінімум на п’ятнашку.
 — А може, лейтенанте, це дійсно просто схожий хлопчина? Бо щось наче замолодий…
 — Та який молодий! Он глянь на нього — у-у-у, морда бандитська! Такого вночі зустрінеш у темному провулку — сам добровільно гаманець віддаси, — повчав лейтенант. І це він говорив про мене — про хлопця, якого в університеті постійно лупцюють однокурсники! — Просто ти цього не бачиш, а в мене око набите. Тому ти сержант, а я лейтенант, а скоро, можливо, й старший лейтенант!
 — То що з ним робимо? Як завжди, в…
 — Хрін там! Поки слідчий не приїхав — у камеру його, до таких, як він. Хай по-новій звикає до тісноти та нарів, бо тепер там надовго застрягне, відбігав своє, голуба.
 Далі мене через задні двері та закритий двір із височезним парканом, обвитим колючим дротом під напругою, провели в іншу будівлю з вузькими напівкруглими загратованими вікнами. І поводивши через численні пости з решітками, привели в довгий коридор, звідки знатно тхнуло сирістю та хлоркою, і наказали притиснутися обличчям до стіни. Потім у замку клацнули ключі, важкі залізні двері зі скрипом відчинилися, з мене неспішно зняли кайданки, після чого грубо заштовхали всередину.