Вежа-Вежа

 — Не вона, а Надя! Для вас, громадянине рятувальнику, — Надія Миколаївна! — сердито гукає вона тому, а той лише розгублено розплющує та заплющує рота, не знаючи, що далі казати.
 — А мене Лук’ян звати. Трохи незвичне ім’я, проте мамка чомусь таке обрала… — знову ляпаю я геть не в тему.
 — Приємно познайомитися, — відгукується та й додає: — Чому ж дивне? Гарне ім’я. А ти як тут опинився? Я щось раніше тебе тут не бачила.
 — Та на похороні вчора був, а потім на поминках, а потім… отут, — кидаю я рукою в бік квартири Антоніни.
 — А ти їм хто будеш?
 — Та ніхто, чисто випадково опинився, розкажу — не повіриш.
 — Серйозно? Вони ж усі там такі пияки! І навіть Тонька — хоч і гарна, але любить закладати, як і її мати. То, дивлюся, вони й тебе добряче напоїли?
 — Та ну його к бісу. Я взагалі-то непитущий і навіть не думав, що на поминках можна так накидатися. Погано зараз — жах, сам не свій просто, — скаржуся я їй і нахиляюся глянути, а як же це зависоко. І мало не лечу вниз!
 Дівчина ледь встигає мене відштовхнути назад, на дах.
 — Ой, блін, як же високо… І як ти можеш отак стояти на самому краєчку?
 — Бо хто ж напідпитку, не контролюючи себе, через край дев’ятиповерхівки перехиляється! — вичитує вона мене, відводячи подалі від небезпеки.
 До речі, внизу зібралося чимало народу. А чого тоді тут лише один надзвичайник?
 — Чуєте, ви! Якщо вже обоє зібралися стрибати, то зачекайте трохи, бо напарник побіг за переговорником! Якщо ви при мені стрибнете, то мене точно звільнять, а в мене мати-інвалід і двоє сестер молодших! — бідкається той, мало не плачучи.
 — Ой, як мені погано… Зараз знудить, вбийте хтось мене… — жаліюся я, ткнувшись дівчині в плече.
 — Тобі треба негайно дві таблетки аспірину випити й бульйончику курячого з’їсти, то воно й минеться.  Пішли, допоможу тобі. І ти ходи, рятувальнику, хоч кави тобі зроблю.
 — А я тобі часом не завадив? Ти ж там ніби… Ой, що я таке кажу, вибач, — бовкаю я, не дуже тямити з похмілля, що говорю. — А ти взагалі чого ото… Блін, знову я щось не те ляпаю!
 — Та нічого, розумію твій стан, — заспокоює вона мене, підводячи до люка.
 А надзвичайник у цей час бігає позаду — напевно, боячись, аби хтось раптом не передумав та не повернувся до краю. Загалом, спускаємося донизу, а там нас уже зустрічає ціла процесія з копів, колег рятувальника та ще якихось людей. Далі нас благополучно везуть у відділок, так і не давши мені скуштувати отого обіцяного бульйону. Добре хоч у кареті швидкої для мене знайшлися дві таблетки від похмілля з водичкою, після чого я наче знову на світ народився.

 — Загалом, Маргарито Степанівно, вітаю вас із таким кмітливим та небайдужим сином і хочу особисто вручити йому почесну грамоту рятівника! — урочисто промовив високий чин із надзвичайників.
Коли у відділку в усьому досконало розібралися, цей поважний полковник самотужки привіз мене додому на службовому авто і тепер офіційно зачитав текст перед моєю ошелешеною матір'ю:
 — Державна служба з надзвичайних ситуацій висловлює вам глибоку вдячність за виховання справжнього чоловіка!
 Мама, звісно, про всяк випадок спочатку автоматично вліпила мені добрячого підпотиличника. Але потім, усвідомивши масштаб події, розчулилася, просльозилася, кинулася мене розціловувати, а тоді взялася напувати полковника кавою з млинцями, силою затягнувши його до нас у квартиру. А вже коли той, кілька разів подякувавши за гостинність, полишив нас, вона відразу взялася дбайливо та прискіпливо розпитувати мене, де ж бо це я ночував і як опинився на тому даху із самогубцею.  Паралельно, звісно, заштовхувала в моє втомлене тіло чергову порцію сніданку. Попередивши, аби як доїм — усе їй виклав як на духу і нічого не здумав приховати, мати відійшла до умивальника, аби помити чашку за полковником. Ну от що ти з нею зробиш — розмова наче серйозна, а вона не може, аби брудний посуд у раковині хоч хвилину простояв, усе має бути в ідеальній чистоті.

 Я собі подумав: якщо їй усе викласти, це, звісно, можна, але чи не вплинуть мої одкровення на її психічне здоров’я? І тут раптом мені згадалися оті випадково витягнуті карти, які наче рятували мене в нестандартних ситуаціях. Звісно, це просто сміх, але якщо, припустимо, я хочу викрутитися і не казати матері всієї правди? Бо й сам не знаю, як відбрехатися. Що станеться? Знову похорон? Сусід захоче з балкона стрибнути чи батюшка приплентається хату святити? Мені так цікаво стало, що я, ковтнувши їжу, потайки, поки мати стояла спиною біля раковини, поліз у кишеню й навмання витягнув якусь карту.
Випала «Вежа». Там, де споруда горить і з неї падають люди. Знов якась дурня. Це що ж виходить: аби мати не дізналася про мої пригоди, у мене в квартирі пожежа спалахне чи газ вибухне? Та ну нафіг, краще я скажу правду! Але ж справа в тому, що карта вже витягнута… І тепер постає питання: якщо потрібно відмовитися від допомоги, то як це вчинити?
 Але мені не дав додумати раптовий дзвінок у двері. То зайшла наша сусідка знизу — тітка Марго, як вона сама просила себе називати, ніби так обкрутивши ім’я Маргарита, вона виглядатиме молодшою за свої п’ятдесят. Чого її принесло, я не став слухати і миттю злиняв із кухні, залишивши дам самих. Тим паче що ми всі троє на тій тісній кухоньці просто фізично не поміщалися, адже тітка Марго була досить-таки чималеньких габаритів, ще й висока як…
 Тут мені спала на думку асоціація її з тією «Вежею». Ну а чим не вежа вавилонська — округла, монументальна, міцна, ще й чоловіки від неї відпадають, наче на тому малюнку, залишаючи в душі тітоньки невгасиму пожежу. Я аж реготнув уголос від такого порівняння. Звісно, дурня, але якщо вона забалакає мені маман так, що та забуде про мої походеньки, то це плюс тітоньці і картам у карму.
Тітка Марго дійсно просиділа у нас з добру годину, я вже й куняти почав. Проте оте неприємне відчуття, що сиділо всередині в очікуванні наганяя від матері, не давало повноцінно заснути. І коли тітка нарешті злиняла, я скрушно зітхнув і, протерши очі, став чекати на неминуче.