Повішений

 А я лежу собі, хоч і маючись від похмілля, зате страшенно задоволений собою. Ти диви — двічі зміг гола забити ще й на чужому полі, причому команді супротивника в особі господарки квартири це сподобалося! Тільки-от я як на біду нічого цього не пам’ятаю, ніби ніфіга й не було, хоча все одно приємно.
 — Та я й не знаю... після отих поминок взагалі нічого не пам’ятаю.
 — То чого тоді розлігся? Вставай та давай швидко одягайся, бо як Вася застане нас отак — уб’є обох! Він жах який ревнивий, а ще в десанті служив — рукою цвяхи в стіл забиває, а потім той же стіл тією ж рукою навпіл ламає! — сичить вона, порпаючись на підлозі.
 Зачувши таку новину, схоплююся як підстрелений і починаю теж розшукувати серед загального безладу свої речі, поспіхом натягуючи їх на себе. За якусь мить ми стоїмо, злегка похитуючись, проте вже одягнені, й не знаємо, як далі діяти. Мені спадає на думку, що було б добре вмитися холодною водою, аби хоч трохи прийти до тями.
 — А можна в туалет? — шепочу їй.
 — Давай. Тільки швидко, а я поки тут лад наведу…
 Вона рукою вказує, де розташована ванна, і я прямую туди. Відчиняю — й одразу зачиняю. Там у ванній, скрутившись калачиком, мирно похропує Василь, навіть нічого й не підозрюючи. Я навшпиньках біжу в спальню і шепочу Антоніні:
 — Твій Вася там… у ванній.
 Вона біжить туди, заглядає, хапається за рот і перелякано зиркає на мене. І чого б це я ото так витріщався? Ну, спить собі чоловік, то й нехай спить. Живий, здоровий, поруч — то чого лякатися? Тож кажу:
 — Я, напевно, піду… — підходжу до неї, не знаючи, що сказати і як поскоріше злиняти звідси.
 — Думаєш, він нічого не запідозрив? — змовницьки тиснеться вона до мене.
 — Та навряд чи, бо тоді б… — навіть не треба й казати, що тоді було б.
 — Тоді давай, тікай, поки біда спить. Тільки не гупай під’їзними дверима, бо бабусь наших тутешніх розбудиш… хоча вони вже, напевно, й так не сплять. Загалом, давай.
 — Гарний був похорон, — кажу я, нашвидку взувшись. Антоніна чомусь червоніє, швидко підходить до мене, чмокає в щоку й каже:
 — Я там учора тобі свій номер дала, тож дзвони. А як буде можливість — заходь у гості, ми з Васею будемо раді.
 Запевняю, що обов’язково зайду, схрестивши позаду себе пальці, і вискакую назовні, тихенько прикривши за собою двері.
 На сходовому майданчику, залишившись на самоті, швидко дістаю мобільник, аби стерти номер Антоніни від гріха подалі, й бачу сотню пропущених від мами. Аяяй, як же це недобре! Вона ж, напевно, цілу ніч не спала, хвилювалася за мене, мабуть, усі лікарні та морги обдзвонила і тепер точно вб’є. А мені ж іще на пари… Хоча, якщо подивитися на годинник, я вже й так безнадійно запізнився, тож можна взагалі не приходити. Тим паче з похмільною головою: бо як зачують запах, то ще й виженуть. Краще йти з покаянною міною додому, дістати добрячого прочухана, а потім завалитися спати. От би щось таке сталося, аби мамка не так сильно кричала! Але що такого може статися — я навіть не уявляю, краще вже змиритися.
 Зітхаю і навмання пхаю мобільник у задню кишеню, але той чомусь зараза не лізе. Потім мізкую, що тицяю його туди, де карти та ключі, й пересуваю в іншу кишеню. При цьому вже втретє звідти випадає якась карта… Та задовбали вони вже мене! Напевно, треба викинути під три чорти, бо тільки заважають. Проте помаленьку нагинаюся та піднімаю — ну не тут же смітити. І знову кидаю погляд на малюнок. Ну от, знову якась хрінь — «Повішений». Оце дивись як збіглося! Тепер справді краще життя самогубством скінчити, ніж зараз іти додому. А ще ж на мене полює Швах, який не заспокоїться, поки кров не пустить. Права ти, карто, треба шукати мотузку та вішатися, тільки не за ногу, а відразу за…

 Раптом мені на голову щось падає. Від несподіванки я аж підскакую, але потім заспокоююся, бо бачу, що то жіночий домашній рожевий капець із метеликом. Але як він оце?.. Піднімаю погляд, і в голові складається пазл. Виявляється, моя вчорашня «тітонька» живе на останньому поверсі багатоповерхівки, і просто біля її дверей є вихід на дах будинку, люк якого наразі відчинено. Ну, це, звісно, непогано, бо звідти дме прохолодним вітерцем прямо на запалене обличчя. Але що там робить жіночий капець? Може, хтось туди поліз антену поправити чи ще якого біса й загубив його там? Але ж чого не повернувся? Може, зле стало? Треба поглянути й за потреби допомогти. Подумки зібравшись, лізу догори, а там…

 Спочатку бачу жінку років під тридцять, що стоїть на самому краю даху за низенькою огорожею. Поруч із нею, за кілька кроків, стоїть переляканий надзвичайник і щось там їй говорить. Я зацікавлено підходжу, аби послухати, а він, побачивши мене, раптом вигукує:
 — Хлопче, а тебе хто сюди пустив?! Ану відійди швидко, чи взагалі йди туди, звідки прийшов!
Він говорить так різко, а я спросоння й з перепою геть не розумію, куди мені діватися. Відходжу трохи вбік, ще й руки піднімаю — наче в мене хтось зі зброї цілиться. А в цей час дівчина обертається до мене й собі кричить те саме, що й рятувальник:
 — А ти ще хто такий?! Я ж попередила, щоб ніяких переговорників не присилали, бо я все одно стрибну! Я так вирішила, і рішення моє остаточне й безповоротне!
 — Ух ти… То ти самогубця? А я ще ніколи самогубців не бачив отак зблизька… Та й взагалі не бачив… — блін, і що я ото несу?! У неї якісь негаразди в житті, що й те життя немиле, а я тут… — Я тут тобі до речі,твій капець приніс, бо думав… Може, тобі ще знадобиться?
 — Ой, як це мило, — раптом червоніє вона, але, спохопившись, додає: — Облиш, мені він уже ні до чого. Мене все одно скоро одягнуть у білу сукню нареченої, а нареченим моїм буде смерть.
 — Так, хлопче, не смій говорити з нею! Взагалі нічого не кажи! Бо якщо з твоєї вини вона стрибне… — знову втручається надзвичайник.