Далі я з цією бабусею під боком, що мертвою хваткою (хоч би ще й ця на мені, не дай боже, не врізала дуба), повисла на моїй затерплій руці, з пів години слухав, як батюшка відспівував покійницю. Наприкінці ж священник запропонував сказати кілька слів комусь із рідних. Тут моя супутниця, яка вже встигла була закуняти, раптом спохопилася і підозріло запитала в мене:
— А ти ким доводишся покійниці?
— Та я… — почав було щось белькотати, та так і завис, адже казати-то й нема чого, а що збрехати — в голову як на гріх нічого не лізе.
Виручила та ж сама бабуся:
— А ти часом не Зойки Василевської синком будеш, що нині в столиці мешкає? Валерчик, наче ж бо?
— Так, Валерчик…
— А чого ж вона сама до тітки рідної на похорон не приїхала, га? — одразу взяла мене в лещата допитлива стара.
— Та… хворіє вона. Ноги крутить, спину ломить, а ще й тиск. Не осилила б дороги…
— Ой біда, біда, — скрушно промовила стара, а потім на все кладовище як прокаркає: — То йди хоч ти кілька слів скажи про покійну родичку, раз рідна племінниця не спромоглася віддати тій останню шану!
І мене тут-таки виштовхали наперед, прямо до батюшки, що стояв біля самої труни. Довелося щось плести чужій бабі, притому що на минулому похороні власній бабусі я так нічого й не сказав:
— Ми знали шановну (швидко моніторю вінки) Олександру Микитівну за життя як хорошу, чесну і роботящу людину…
— Що воно меле? — почулося шепотіння з натовпу. — Вона ж ніде ні дня не пропрацювала, онде спиртом з-під поли торгувала, місцевих мужиків споювала!
— …Хорошу дружину та гарну матір…
— Оце дурне! Це якому з чотирьох чоловіків вона була гарною дружиною?! Та й донька — хвойда в неї пішла, он із третім уже цивільним шлюбом живе, ще й вирядилася, наче на панель зібралася, а не до церкви!
Я скосив око на ту доньку, що стояла поруч із двометровим здорованем, і подумки відзначив, що донька нічогенька така, з такою ще можна мутити. Хоч і старша, років під двадцять п’ять, та й по ній видно, що любить гульнути. Ще й дійсно вбралася в чорний обтягнутий піджачок, з-під якого в такт плачу здригалися масивні груди, та геть коротку спідницю з туфлями на шпильках. Причому таку коротеньку, що навіть батюшка час від часу мимоволі косився туди.
— …Що за життя зробила людям багато добра…
— А мені так двісті гривень і не віддала! А ще сковорідку з дерев’яною ручкою — яка ж добра була сковорідка… — знову долетіло з натовпу.
— …Достойно жила й достойно померла…
— Аякже! Від цирозу печінки вона померла, бо пила разом зі своїми клієнтами. От і загналася від горілки.
— І нехай земля їй буде пухом!
— Амінь! — швиденько вигукнув батюшка, напевно, аби більше не долинуло жодних коментарів.
Після цього всі почали обійматися й щось говорити заплаканій доньці, котра після моєї промови взялася ридати ще дужче. Наприкінці вона взагалі кинулася мене обіймати та цілувати, а її чоловік по-дружньому ляскав мене своєю долонею-лопатою по плечах, мало дух не вибиваючи. Потім уже з тією донькою в міні під руку ми поїхали в кафе, де мене всадовили біля її благовірного. Того — як виявилося, звали Васею — рішуче налив мені повний гранчак вина, гучно вигукнув: «За покійну!» — і одним залпом випив до дна, після чого змусив вчинити так і мене. Далі, майже без закуски, пішло друге коло, потім третє…
Невдовзі в мене почало крутитися в голові. Правим вухом я слухав масні анекдоти Васі, а в ліве мені виливала свою п’яненьку тугу донька Антоніна, яка бідкалася на самотність, на нерозуміння її внутрішніх потреб і в якусь мить просто поклала мені руку на коліно та почала покусувати за те саме вухо. Пам’ятаю ще, як дзвонила мати, турбуючись, куди це я запропастився. На що я відповів, що затримався в університеті на додаткове відпрацювання практичних занять. Потім ми пили на брудершафт із Васею, потім — із його дружиною, яка під час поцілунку безсоромно сунула мені в рота свого язика, потім співали щось сумне, потім веселе, а далі в мене просто вимкнулася свідомість, і я кудись остаточно поплив.
Прокинувся раптово від страшної сухості в роті — пити хотілося так, наче в пустелі перебуваю або в пеклі. А ще відчуваю зліва якийсь дискомфорт, наче щось прилипло й тисне. Злегка підняв хмільну голову й чумію. Значить, ситуація така: лежу я в чужій квартирі, в чужому ліжку, голий, в одній лиш розстебнутій сорочці, а біля мене, тісно притиснувшись, ще й закинувши на мене ніжку та ткнувшись обличчям у шию, спить повністю оголена Антоніна. От чорт, добре хоч не Вася… Стоп, а де ж Вася?! Він як отаке побачить, то мене якщо не Швах зі своїй зграєю, то він точно приб’є. Починаю поволі ворушитися, аби потихоньку встати та злиняти звідси, але цим тільки буджу дівчину:
— Умм, милий, який же ти був цієї ночі пристрасний! Я тебе навіть не впізнала. Невже шок від смерті моєї матусі так на тебе подіяв? Може, давай ще… — говорячи це, вона погладжує мої груди й поволі спускається донизу, і тут раптом розплющує очі, скрикує, падає з ліжка, за якусь мить розуміє, що сидить переді мною повністю оголена, знову скрикує і, хапаючи ковдру та прикриваючись, починає бідкатися. — Мамочки, що ж я наробила! Я ж власного племінника, чи хто ти там, спокусила… ще й двічі! Який сором, якщо хтось дізнається… Стоп, а де Вася?