Смерть

 От тільки при вході настрій зіпсувала трійця моїх одногрупників — дебелих хлопців: Михась по кличці Швах та його поплічники Дрин і Крупа. Вони ще з перших днів скентувалися разом і чмирили майже всю нашу чоловічу половину курсу — когось більше, когось менше. Часом перепадало й мені. Після цього я лягав спати, намагаючись зайвий раз не ворушитися, щоб не турбувати відбиті боки. Ну, а про моральний бік і казати нічого — жодного дня не минало без дошкульних обзивань та злісних кпинів. От і сьогодні, щойно побачили мене з красунею Наталкою, так одразу й понеслося…
 — О, Лук’ян-баран…
 — Ти дивись, на яку кралю замахнувся…
 — Дурило, і не мрій, це не твій ранг! Твій максимум — на порножурнальчики ввечері під ковдрою наярювати, га-га-га! — і вони заіржали на весь двір.
Іншим разом я б таке стерпів, але при Натасі…
 — У вас забув запитати! — швиденько гукнув у відповідь, аби ніхто, не дай Боже, не почув, як здригнеться мій голос.
 — Що ти сказав? Ану йди сюди, гнидо, зараз ти дізнаєшся, у кого і що треба питати! — розлютився Швах і кинувся до мене.
 Та на моє хвилинне щастя саме зараз із дверей корпусу вийшов заступник декана ще з якимось викладачем. Цим вони й відвернули моє стовідсоткове побиття з повним приниженням при супутниці. Проте я вже знав, що мені капець — керівництво всього лиш відтермінувало неминуче. Тому, розуміючи, що втрачати нічого, я, пропускаючи Натаху вперед, сміливо кинув:
 — І взагалі, відстаньте, не до вас! — і швиденько гайнув усередину.
 — Не боїшся, що вони потім із тобою розправу вчинять? — дівчина зацікавлено глипнула своїми зеленими очиськами в мій бік.
 — Вовків боятися — в ліс не ходити! — безтурботно відповів я, хоча сам мало нігті не гриз, добре уявляючи, що на мене далі чекає. Але то буде потім, а зараз…
 — Молодець, люблю сміливих та впевнених у собі хлопців. Мене, до речі, Наталкою звати. А тебе як? Чула, що Лук’ян. Гарне старовинне ймення, — вона знову простягнула мені долоню, яку я легенько потиснув і, чомусь заїкаючись, промовив:
 — Лу-лук’ян. У тебе теж гарне ім’я, та й ти сама…
 — Все, давай розбігатися, бо й так спізнюємося. Бувай, бувай… ще зустрінемося! — недослухавши, що я там мекаю, кинула вона і, махнувши мені на прощання, побігла до аудиторії.
 Те ж наступної миті зробив і я, перед цим радісно підстрибнувши й мало не заволавши від нестримного захвату.
 Черговою приємною несподіванкою було усвідомлення, що я не запізнився на заняття. Вірніше, запізнився, але наш пунктуальний Валентин Мойсейович теж десь затримався. Тож я встиг якраз забігти перед ним, а ще нашвидкуруч прочитати заданий текст. Коли викладач про щось запитав, я чудово відповів, за що й отримав четвірку. Але на цьому позитив закінчився, оскільки Швах із подільниками затаїли образу. Мало того, що вони пів пари зубоскалили позаду, вигадуючи дурні прізвиська та кидаючись папірцями, так ще й на перерві затисли в темному кутку, де добряче нам’яли боки. Від цього я, коли невдало згинався, аж кривився. А ще, гади такі, попередили, що це була лише розминка, і після пар на мене чекає вже капітальна профілактика.
 Корпус я залишав через вікно в туалеті другого поверху, спустившись по водостічній трубі, бо рами на першому поверсі майже скрізь були заблоковані. На щастя, зістрибнув вдало, тільки дзинькнув ключами в кишені. Озирнувся, нічого підозрілого не помітив і побіг далі. За мить, видершись на високий паркан, опинився за межами території. Тільки-от тут мене засік цибатий Дрин, і навздогін одразу понеслося:
 — Пацани, падло через пліт махнув! Онде він… Ану стій! Усе одно наздоженемо, гірше буде!
 Теж мені — обнадіяв. Нюхом чую, що відлупцюють так, що доведеться зо два дні вдома відлежуватися — он як із Микитою Скуцьким, ботаном першої категорії, який відмовився писати реферат Шваху.  Бідолаха три дні на заняттях не був, а коли прийшов, ми його не впізнали, таким набряклим було його обличчя. Запитали, чому заяву не накатав, а той відповів, що до його батька підійшли якісь уркагани й пригрозили: якщо поскаржиться копам, про спокійне існування можуть забути. От з тих пір і терпимо гадів повсякчас, сподіваючись, що ректорат таки зглянеться та повиганяє їх під три чорти з якоїсь причини. Ну а мені треба зараз бігти так, як ніколи в житті не бігав.
 Тому завертаю у якісь незнайомі вулички, аби збити переслідувачів зі сліду, петляю, перебігаю дорогу на червоне. Вищать гальма, вслід лунають матюки, і за кілька секунд я забігаю в якусь напівтемну арку й, зігнувшись, намагаюся віддихатися. Прислухаюся, чи не лунають звуки погоні, і таки здалеку чую лайку Шваха та його псів, що наближаються. От чорт! Запихаю руку в задню кишеню перевірити, чи, стрибаючи, не загубив ключів. Ні, все в порядку, от тільки б якось спекатися оцих трьох дебілів…  Витягую руку, і на землю знову падає одна з карт. От халепа, треба б їх у коробку гарно поскладати, бо так і розгублю до біса весь бабусин спадок. Глянувши на малюнок, бачу скелет із косою і подумки хмикаю: невже це знак, що скоро смерть свою зустріну? Ну, судячи з криків за рогом, це відбудеться досить швидко, тому засовую карту назад і рву з місця з пробуксовкою.
 Перебігаю дорогу, забігаю за якусь п’ятиповерхівку і мало не влітаю в натовп людей у чорному, що саме вантажаться в похоронний ПАЗик. Оскільки на мені була темна сорочка, хтось, напевно, прийняв мене за свого — бо в ту ж мить сунув у руки вінок і силою заштовхнув усередину. У салоні я плюхнувся на сидіння якраз навпроти блідого обличчя покійної, яка мовчки лежала собі в труні з таким безтурботним та спокійним виразом, ніби вона не на цвинтар, а на Мальдіви відлітає. За вікном автобуса, що вже рушав, бачу Шваха з Крупою та Дрином — вони розгублено шукають мене, роззираючись на всі боки. Про всяк випадок прикриваюся штучною хвоєю, і машина набирає хід. Ну й нехай, на кладовищі якось загублюся між хрестів та й чкурну додому.

Утекти з кладовища мені так і не вдалося, оскільки прямо в салоні під руку вчепилася якась бабуся і всю дорогу до самої могили не відпускала. Вона без угаву торочила про сусіда зверху, який вічно її затоплює, про мешканця знизу, котрий безбожно бухає, про стерву навпроти, яка постійно скаржиться на її численних котів, та й взагалі — на ЖЕК, на владу, на погоду... А найбільше — на чоловіка своєї онуки, який колись-таки занапастить їй долю, як свого часу зять занапастив життя її бідній доньці. Збожеволіти можна!