****

 Ледь натягнувши вологі й холодні черевики на ноги, я вкотре кинув погляд у дзеркало. Та ні, ніякий я не худющий, як каже мати — просто піджарий, стрункий, трохи вищий за середній зріст. Звісно, не вистачало широких плечей, розгорнутих грудей чи рельєфних біцепсів, але, як кажуть у нас на районі, були б кості, а м’ясо наросте. Я з хвилину з поважним виглядом потужився перед своїм відображенням, намагаючись розгледіти неіснуючі м’язи, потім врешті-решт плюнув на це марне заняття, гукнув вглиб квартири: «Бувай, мам!», підхопив рюкзак і вискочив за двері.
 На сходовому майданчику закинув наплічник за спину, зачинив двері й уже засунув ключі в задню кишеню джинсів — туди, де ховалася бабусина колода, як навпроти відчинилися двері сусідньої квартири…
 І на світ Божий, наче небесне видіння, випливла та сама Наталка, що змушувала пацанське серце неспокійно здригатися, та мивоволі завмирати. У моїх мріях у нас уже давно закрутився шалений роман, де ми ходили на побачення і взагалі скоро мали одружитися та жити довго й щасливо. До речі, це в тих самих мріях, де я, ще й на додачу, мільйонер та Супермен. Виглядала вона як завжди, ефектно: біла водолазка, що аж занадто підкреслювала дівочі принади, а на додачу дівчина одягла спортивні лосини, що взагалі не залишали місця уяві, демонструючи стрункі ноги з видатними сідницями.
 — Та ну на… — неочікувано вирвалося в мене, і я миттю схилив голову, ніби ретельно розглядаю власний ґудзик, подумки молячись, аби вона не звернула уваги на мою репліку.
 — Ти щось сказав? — дівчина раптом пригальмувала, напевно, все ж таки почувши те, чого б краще не чула.
 — Га? А, ні, нічого такого… Просто кажу — привіт! Бо ми ж наче вже давно сусіди, а так і…
 — Ну, привіт! — хмикнула вона і, більше не звертаючи на мене уваги, швиденько побігла сходами вниз.
 А мені тільки й залишалося, що сумно зітхати, прислухаючись, як легко та швидко вона біжить назустріч іншому — у кого батько запакований чинуша, заздалегідь приготоване світле майбутнє та новенький «Порш» із трилітровим турбодвигуном під сракою. Да-а-а, мені з ним не тягатися. Ех, непогано було б із Наталкою хоч якось законтачити… Адже більше року минуло, як вона з батьками оселилася навпроти, а ми донині навіть не віталися, оскільки дівчина повністю мене ігнорувала.
 Отак задумавшись, витягнув нарешті руку із задньої кишені, аби почухати зажурену макітру, аж раптом на підлогу випала одна з карт. Я машинально підняв її й, мимохідь глянувши на малюнок, відзначив, що на ньому зображений якийсь середньовічний священик чи то може й сам Папа Римський, який сидів собі на троні і не парився ніякими проблемами. Посміхнувся, уявивши, як цей святий отець благословляє нас із Натахою, і знову сунув карту в кишеню.

 Потім глянув на мобільник, аби дізнатися, котра година, і похолов. Я ж, бляха, майже безнадійно запізнююся на «Топографію з основами геодезії»! До речі, це буде вже втретє. А у нас там такий викладач принциповий — Валентин, бодай йому, Мойсейович, котрий вважає запізнення особистою неповагою до свого предмета, а загалом і до нього самого. За це він нещадно знижує оцінки. А мені з топографії ну ніяк не можна діставати низький бал: одна «двійка» вже є, і якщо впіймаю ще одну, тенденція складеться геть паршива. Мойсейович почне мене постійно викликати, аби я виправив оцінки, а оскільки я в тій геодезії тямлю не дуже, то нахапаю ще більше хвостів, і тоді вже буде повний капець.
 Тому, трохи подумавши, я вирішив викликати економтаксі. Взагалі-то грошей на таксі в мене обмаль, те, що є — тримаю на обід, оскільки пари іноді тривають довго. Ну, або щоб десь погуляти. Але за такого авралу доведеться поголодувати й тупати від універу додому пішки. Тож, ще раз важко зітхнувши, я натиснув кнопку виклику на екрані.
 Чекаючи під під’їздом на свою жовту «Ренушку» з номерами бла-бла-бла, я встиг застати того самого темно-вишневого «Порша» з мажором та моєю Наталкою всередині. Він якраз акуратно вирулив з-під бордюру і, трішки від’їхавши, з ходу піддав газу, рвонувши просто з місця. Чувак, напевно, вирішив похизуватися перед дівчиною, та від’їхав рівно кілька метрів, оскільки прямо з арки йому навперейми виїхав новесенький, блискучий чорний джип, у бік якого він благополучно з усієї дурі й врізався.  Гепнувся так, що аж подушки безпеки спрацювали, а звук був такий, що все вороння з дружнім карканням позлітало з дерев і здоровенною зграєю полетіло шукати затишніше місце. Я аж голову витягнув, наче той гусак, сподіваючись, що з авто зараз повилазять бандити й наваляють мажорчику, проте замість гопоти звідти, крекчучи та охаючи, виліз товстелезний батюшка і зичним, тренованим баритоном почав розносити нехлюя не гірше за бандитів:
 — Ах ти ж присквернику окаянний, антихристе в людській подобі! Куди дивилися твої зениці лукавії, коли ти в мою колісницю благословенну, тільки-но в салоні придбану, своєю дриґалкою сатанинською вліпився?! Що ж я тепер, мракобіснику, маю робити, адже через тебе, диявольське поріддя, й страховку ще не оформив, і назад уже ніхто не прийме! Бодай жерло пекельне розверзлося перед тобою та поглинуло окаянного в геєну вогненну…

— Батюшко, може, якось домовимося, я… — почав мажор.
— Кириле, вибач, але я на пари запізнююся, — втрутилася Наталка. — Тож ти домовляйся, а я вже своїм ходом якось…
 — Гаразд, мала, на ось кеш на таксі, а я як розрулю — передзвоню, — швиденько кинув парубок, навмання витягши з гаманця кілька купюр і простягнувши дівчині, щоб за мить знову опинитися біля батюшки, який, хрестячись та чихвостичи молодика, оглядав пошкодження.

  А до мене в цей час якраз підкотило моє таксі, й Наталка, побачивши це, миттю зорієнтувалася й кинулася до мене.
 — Це ти викликав? А можна я з тобою? — і, більше нічого не питаючи, заскочила на заднє сидіння. Я ж подумки подякував комусь там на небі, сказав сам собі «єсс!» і поліз слідом за нею.

 Попросивши таксиста їхати якнайшвидше і назвавши адресу, дівчина здивувалася, що ми, виявляється, вчимося на одному факультеті, і трохи поприколювалися з такого збігу обставин. Я звісно теж зробив здивоване обличчя, хоча ще з першого дня знав, хто вона і де навчається. Загалом їхали ми недовго й багато набалакатися не встигли. Таксист-молодчина гнав швидко і на поворотах майже не збавляв газу, через що нас із Наталкою час від часу притискало одне до одного, від чого я аж млів. До будівлі університету під’їхали майже вчасно. Коли авто зупинилося, я швиденько вискочив й галантно запропонував дівчині руку, на що вона посміхнулася, але таки вклала свою ніжну долоню в мою — тут я мало не зомлів удруге. За руку ми, звісно, не пішли, а просто поряд, але для мене й цього було більше ніж достатньо. Вражень, для першого знайомства, вистачить надовго!