Розділ перший

 — Лук’янчику, а чому ти цей супчик не доїв і до млинців навіть не доторкнувся? Ну для кого я стільки наготувала! Ти на себе поглянь — худющий… Сусіди будуть пліткувати, що я тебе геть не годую, якщо вже не пліткують. У тебе ж купа пар на сьогодні, а ще отой весь реманент по місту тягати — де сили брати будеш?
 Ось так минав кожен мій ранок перед парами: я катастрофічно спізнююся, а мати на смерть стоїть, аби я запхав у себе і перше, і друге, і компот. А мені зранку їжа геть не лізе, ну не тягне й усе, вона ж тисне — наче порося на заклання відгодовує. Аби тільки відчепилася, я одним махом запхав до рота млинець (до речі, смачнючий був, зараза) і, запивши залишками прохолодного чаю, полетів у вітальню взуватися.
 На біду, черевики виявилися напіввологими. Напередодні ми їздили з мамою на похорон до її матері в село — далеко, аж в іншу область. І як водиться за законом підлості, саме на ці дні припали рясні осінні зливи, тож я добряче натоптався у бруді на тамтешніх ґрунтовках за залізничним переїздом.
Т а й сам похорон пройшов геть не так, як належить. Не було ні батюшки, ні відспівування, бо за чутками, бабця за життя бавилася ворожбитством, гаданням і всілякою отою містичною нісенітницею, якою й досі дихають глухі прикордонні села. Подейкували навіть, що вона була справжньою відьмою.  Не знаю, правда то чи ні, але поховали її не на загальному кладовищі, а поза парканом — там, де зазвичай прикопують самогубців. Мати слізно вмовляла місцевого попа провести обряд по-людськи, але той уперся й ні в яку. Я, чесно кажучи, був злегка шокований таким ставленням, ще й ті кілька місцевих бабусь, що прийшли провести небіжчицю, дивилися на нас вовками ніби ми чуму в село принесли. Тож я вже нетерпляче рахував ті хвилини, не в змозі дочекатися коли це все закінчиться.
 Щойно напівп’яні гробокопи, ледве тримаючись на ногах, почали закидати труну землею,  мати роздала присутнім поману, і ми нарешті забралися звідти. Я запропонував одразу їхати на вокзал, але мама наполягла, що треба повернутися в хату й навести лад, бо лишати після себе безлад — бачте, не годиться.

 Сам будинок не вразив мене від слова «зовсім». Бабця наче жила в якомусь іншому, вигаданому світі: усе навколо кричало про ремонт, а краще — про повне знесення та перебудову. Усередині теж не знайшлося жодних скарбів: залишки копійчаної пенсії, старі вицвілі фотокартки та оберемки сушеного зілля в сінях та біля печі. Ніяких тобі шкіряних гримуарів чи чорних свічок із кришталевими кулями! Були звичайні художні книги, і досить багато — видно, на старості літ бабуля любила почитати. На тумбочці примостився старенький телевізор, а поруч лежала Біблія — нормальна, не сатанинська, а звичайна православна. І чого той піп комизився? Напевно, просто мало грошей запропонували.
 Єдине, що видалося мені дивним — це старі, але напрочуд добре збережені карти Таро. Вони ховалися не в серванті, а на ліжку під матрацом. Мати якраз узялася витрушувати постіль, згорнула все докупи, і колода випала мені просто до рук. Нічого магічного в ній з виду не було, але оскільки я про такі речі тільки чув, а вживу ніколи не бачив, то вирішив забрати. Спочатку, звісно, глянув одним оком, що вони собою являють, та нічого надзвичайного не побачив, тож так і сунув у задню кишеню джинсів, навіть у коробку нормально не запхавши. Удома, думаю, пороздивляюся.
 А далі мій і без того не життєрадісний настрій взагалі перейшов у нудне бурчання. Бо щойно ми замкнули бабусину хату й почовгали до автобуса (до речі, останнього на той день), як небо прорвало — линуло як із відра. Парасольки ми в домі так і не знайшли, тож поки добігли, вимокли до нитки, ще й у придорожній багнюці по коліна вивалялися. Звісно, після повернення додому всі речі одразу полетіли в прання, а черевики я нашвидкуруч вимив і виставив на балкон, бо центральне опалення ще не ввімкнули. Але оскільки вночі вдарили перші заморозки, вони ніфіга не висохли, а лише взялися крижаною кіркою.
 Джинси, на щастя, після праски стали сухими. Усе, що мати перед пранням вигребла з моїх кишень, я автоматично порозпихав назад. Карти теж для чогось закинув у задню кишеню. Чому не залишив їх на столі — й сам не знаю. Може, на парах нудно буде, то розкладу собі пасьянс на удачу — хоча, може, в Таро воно якось інакше називається, потім загуглю, як не буде ліньки.
 Навчався я на географічному факультеті, що абсолютно не відповідало тому, до чого в мене насправді лежало серце. Хоча до чого воно в мене лежало, я й сам не знав — мабуть, найбільше до сусідки Наталки, що жила навпроти й навчалася зі мною на одному факультеті, тільки на значно мажорнішій спеціалізації «Міжнародний туризм». Там замість зазубрювання масштабів і нудних контурних карт дівчата з першого курсу з палкими очима та захватом обговорювали п'ятизіркові готелі, закордонні стажування та морські круїзи.

 Ця моя сусідка — струнка мала з довгими гарними ногами, третім розміром грудей, розкішним рудим хвостом та зеленими очима — вже майже рік зводила мене з розуму. От тільки шкода, що взаємністю тут досі й не пахло.

 Щодо навчання, то мати дуже хотіла пропхнути мене на економічний, але на бюджет не потягнув я, а платне відділення — не потягнула вона. Довелося йти туди, куди брали без грошей. Мені ж та географія не подобалася ще зі школи, а особливо тепер, коли згадував, що вкотре треба буде носитися містом із отим громіздким реманентом, про який торочила маман. Насправді то були важкі геодезичні інструменти на залізних триногах — теодоліти, якими міряють кути, та нівеліри для визначення висоти місцевості. Після першої ж практичної пари з топографії від цієї ноші спина відвалювалася так, наче ти весь день вагони розвантажував.

 Мати трохи побідкалася, а потім сама себе й заспокоїла: мовляв, яка не є, а все ж вища освіта. Та й армія тепер не світить, а далі — як Бог дасть. За фактом я ставав першим у нашому роду, хто взагалі замахнувся на університетський диплом. Якщо, звісно, мене не випруть раніше.