Бронзова пара рятує закоханих.

У Маріїнському парку панувала глибока ніч і лише ліхтарі самотньо виблискували на бруківці. Тіні від розлогих лип розбурхували фантазію і навіть примушували думати, що зелений острів серед міських багатоповерхівок зажив містичним життям. Можливо, усе саме так і було. Інакше, як пояснити незвичну подію на бронзовому постаменті? Луїджі та Мокрина раптом заворушилися. Старенький озирнувся. 

— Моя дорогоцінна, — тихо заговорив він. — Здається, ми залишилися на самоті, а справа йде до третьої години. Не прогулятися б парком, що скажеш? 

Мокрина вислизнула з обіймів обранця, взяла його під руку і, наче справжня молодиця, потягла за собою. Саме так щоночі чинила нерозлучна пара, а безлюдний парк сприяв тому. 

Природно, що кияни часто-густо перебільшували, прикрашали та множили незвичайні історії про бронзових закоханих, одухотворених виробів дивакуватих скульпторів, і навіть боялися вештатися серед ночі. 

Та не всі боялися, й поготів Софія з Максимом, які про цю історію взагалі нічого не знали. П'ятнадцятирічні підлітки не повернулися ввечері додому і гнані палким почуттям несхваленого батьками любовного зв'язку вирішили усамітнитися на «Мосту закоханих». Розбиті, як їм здавалося, безвихідним становищем, молоді люди міцно трималися за руки та воркували, мов голубки. 

— Максимчику, мій любий, коханий, — шепотіла Софія. — Мені з тобою так добре. Шкода тільки, батьки не дозволяють зустрічатися. Що ж нам лишається? Як тепер далі? Боюся додому йти, мати насварить. Вона ж у мене надто консервативна. 

— Знаю, любонько, — пригнічено сказав Максим. — Повір, мої батьки не кращі. Я вже втомився боротися за нас. Щодня сваримося. Якось, ледь не побилися. Ніхто не хоче нашого щастя, усі бажають розлуки. Нам не можна повертатися додому, інакше ми більше не побачимося. 

Максим схлипнув. 

— Батько зарікся відвести мене за кордон, — відчайдушно додав він. — Справжній дурень. Вважає, що твоя сім'я надто бідна і не може сидіти за нашим столом. Негідник. 

Максим схопився за поруччя, а Софія зізналася, що думають у неї вдома. 

— Уявляєш, мама взагалі не сприймає політиків. Каже, вони зарозумілі, чванливі та псують дітей. Запевняє, ти мене покинеш за кілька місяців. 

 — Про що ти, золотко? — став цілувати дівчину Максим. — Заради тебе я готовий позбавитися життя, що й маю намір зробити! 

 — Ні, — Софія міцно стиснула руку коханого. — Ми вчинимо це разом, стрибнемо з мосту. І нехай батьки шкодують. А там, де ми опинимося, нас уже ніхто не розлучить! 

— Ти правда цього бажаєш? — злякався рішучого настрою коханої Максим. — Може, краще я сам? Не хочу завдати тобі болю. 

— Ні. Якщо ти залишиш мене, буду мучитись аж до самої старості, — вибухнула сльозами Софія. — Зробімо це разом. 

Вона поглянула за поруччя і впевнено додала: 

— Не бійся, це станеться швидко. 

Пара приготувалася до непоправного. У цей момент їх спритно схопили за руки Луїджі з Мокриною. 

— Ай-яй-яй, ай-яй-яй, — несхвально захитала головою старенька. — Що ж ви собі надумали? Хіба так можна робити? Вихід з будь-яких складнощів завжди є! 

Від несподіванки підлітки втратили дар мови. Поки вони приходили до тями, Луїджі мовив: 

— Не треба лаятися, люба, молодь нині смілива. Так, не зовсім розважлива і, природно, ще не обтяжена мудрістю. А значить, Софійці та Максиму треба все розтлумачити. 

Старий посміхнувся, а закохані навпроти почали ламати голови, звідки незнайомці знають їхні імена. 

— Отже, мої дорогенькі, — продовжував посміхатися Луїджі, — ви справжні щасливчики. Можна сказати, виграли в лотерею. Що, повірте, рідкісне явище. По-справжньому любити людину — це божий дар, подарунок всевишнього. Не кожному він дається, лише обраним. 

Старий загадково потряс вказівним пальцем. 

— І цей подарунок поглинув ваші серця. Якщо стрибнете, у небі згасне зірочка вашого нерозквітлого щастя, про яке багато хто навіть не мріє. Навколо все справжнє. Дороги назад вже не буде. Ось ми з Мокриною, — старий обійняв свою половинку, — коли познайомилися, були на років п'ять старші за вас. По дурості розлучилися. А коли через десятиліття зустрілися, шкодували, що не можемо повернути найголовніше — втрачене життя безмежного кохання та його неоціненні дари — дітей, онуків та неповторні хвилини щастя. Тепер стоїмо на постаменті біля мосту та спостерігаємо за парами, у яких ще все попереду. 

Тільки зараз закохані помітили бронзовий відтінок облич незнайомців та повернули голови на майданчик, де мали б стояти Луїджі з Мокриною, однак нікого не виявили. 

— А… А… Але… Але… — ледь промовили підлітки й без того ошелешені не зовсім зрозумілим для них повчанням. 

— Не хвилюйтеся, — сказала старенька. — Ми зараз туди повернемося. Головне, ви будете разом і батьки більше ніколи не завадять цьому. До речі, вони почули наш поклик і зараз підійдуть. 

Справді, на міст увірвалися рідні врятованих від непоправного і з криками жалю за непорозуміння кинулися до своїх кровинок. Від раптового благословення міцного союзу консервативною матір'ю та зарозумілим політиком закохані не помітили, як літня пара знову вмостилися на бронзовому постаменті.