Луїджі відвертає лихо.

Липневі дні в Маріїнському парку плинули без особливих пригод. Луїджі та Мокрина продовжували стояти там, де їм визначили місце, подаючи приклад молодим. Щоразу минаючи бронзову експозицію, люди не лишалися байдужими до міцних обіймів двох літніх голубків, а більшість мріяла про подібну старість у компанії коханої людини. 

Але тільки не дев'ятнадцятирічний студент Анатолій, який, вмостившись на лавці під липою, вирішив розійтися зі своєю одногрупницею Варварою. 

— А знаєш, Тошо, — мрійливо промовила тендітна дівчина і схилила голову своєму обранцю на плечі, — гарно тут влітку. 

Вона охопила поглядом вікові дерева і краєм ока подивилася на стареньких з бронзи. 

— І Луїджі з Мокриною чудово вписалися. Без них тут було б порожньо. Ну, чого мовчиш? 

Дівчина ніжно штовхнула задумливого хлопця, який не припиняв ганяти в голові підступні думки: «І як їй сказати? Що б таке намудрувати? А що як влаштує істерику? Може, стати погано. Біда… Буде біда». 

— Якщо хочеш помовчати, я не проти, — не засмутилася Варвара. — Так навіть краще. Зможу спокійно висловити свої почуття і розповісти про плани. 

Дівчина безклопітно розслабилася і продовжила: 

— Ось скільки ми вже з тобою? — запитала і сама відповіла. — Півтора року. Встигли пожити разом... Було кілька сварок, та завжди знаходили спільну мову. Ми просто ідеальна пара. 

Варвара примружилася від повного умиротворення, а її обранець подумки закричав: «Але ж я не нагулявся! Хочу спробувати щось нове. Раптом моя майбутня дружина з'явиться тільки через кілька років? Ні, я маю їй сказати». 

Анатолій закивав головою, що не могла не помітити супутниця. 

— Ось бачиш, ти зі мною згоден — ми ідеальна пара. Значить, нас чекає спільний шлях до самої старості. 

Від сміливого висновку Анатолій ледь не вибухнув, але натомість вирішив втекти від реальності шляхом закриття очей. 

— Ти хочеш поспати, — зробила висновок дівчина. — Звісно, подрімай. Погода шикарна і ми нікуди не поспішаємо. 

Вона теж закрила повіки й продовжила мрійливо буркотіти: 

— Закінчимо університет, підемо працювати на одне підприємство, будемо щодня бачитися — ніколи не розлучимося. Уявляєш, як це чудово? Потім народимо купу дітей, виростимо їх і постаріємо. Ех, — розфантазувалася Варвара. — Ось би померти разом в обіймах. Що про це думаєш, Тошо? 

Дівчина розплющила очі й вкрай здивувалася літньому чоловікові в коричневому костюмі, який непомітно присів поруч. 

«Усе, я готовий припинити розмови про дітей! — знову подумки вигукнув Анатолій. — Не хочу серйозних стосунків. Бажаю ще років п'ять погуляти». 

— Усе! — тільки й встиг вигукнути він, як його перервав старий. 

— Зачекайте, юначе, — різко змахнув він рукою. — Хай спочатку висловляться старші. Якщо ви, звісно, не заперечуєте? 

Варвара здивовано закрутила головою, а її обранець був змушений відкласти погані новини. 

— Колись, — старечим голосом почав свою розповідь незнайомець, — я здуру не наполіг лишитися коханій дівчині в Австрії. Відпустив її дурень... Був молодий і нерозсудливий. Вчинив, як вимагали обставини, не опирався їм. Потім намагався скрасити відсутність своєї половинки гулянками з безліччю друзів, подружками та думками, що життя нескінченне — усе встигнеться. Однак я глибоко помилявся. Справжнє кохання ножем із серця не виріжеш, нічим не затьмариш. Шкода, що побачитися з єдиною було неможливим... Мокрина була невиїзною з країни. Та і я приїхати не міг. До тридцяти років одружився з італійкою, народилися діти, але друге кохання так і не зародилося. 

Старенький поправив піджак і кинув погляд на бронзову експозицію осторонь. Те саме зробила і молода пара, не відразу виявивши там Луїджі. А поки молоді люди нишпорили по експозиції очима, незнайомець додав: 

— Анатолію, не роби того, про що глибоко пошкодуєш. Твоя половинка поряд. Кращої не буде. 

Молодь одночасно повернула голови до мудреця, але від того вже й слід прохолов. 

— Що це було? — розхвилювався Анатолій. 

— Якби я знала… — розгублено відреагувала Варвара. 

І пара знову охопила поглядом пам'ятник, котрий наче придбав свого Луїджі. 

— Мені страшно, — пригорнулася до коханого дівчина. 

— Не бійся, — дійшов остаточного рішення Анатолій, — я тебе ніколи не покину. Ми з тобою народимо дітей, будемо радіти онукам і в глибокій старості помремо.