Народження бронзового чуда.

Усі права на твір захищені законом. 

Старий на вигляд будинок добре відомих у Києві скульпторів помітно відрізнявся від сучасних споруд давнього району, де будівельний прогрес ніби намагався здушити колись завидні твори відомих архітекторів. Незвичайний Поділ, місце проживання далеко не бідних людей, дійсно став переважати спорудами зі скляною поставою у строкатих корсетах і хизуватися арками раннього модерну. 

Так чи інакше, пошарпана часом власність скульпторів — цегляне диво з шиферним дахом та затишним двориком — стійко тримала удар надокучливих забудовників. Ба більше, прив’язаність до рідної домівки та прадідових технологій не дозволяла скульпторам залишити місце, що багаторазово являло світові бронзові шедеври, а надмірна скритність майстрів множила чутки. 

— Ці люди з прибабахом, — говорили одні. 

— Справжні чарівники! — переконували інші. 

— Так-так, їхні скульптури не раз оживали, — погоджувалася більшість, прикрашаючи історії киян про містичні пригоди пам'яток у парках.

 Можливо, саме тому, але скоріше завдяки прийнятній ціні, міська мерія вирішила зробити особливе замовлення у двох братів. 

Довгий час труба над цегляним будинком докучала еліті Подолу густим димом, а коли піч перестала плавити бронзу і згасла, на порозі місткого цеху з'явилося двоє державних посланців. Наряджені в бавовняні костюми, чоловіки гидливо озирнулися і не захотіли бруднити туфлі керамічним пилом на бетонній підлозі. Не дивно, приміщення з низкою вікон у двір нагадувало захаращений стелажами попід стінами склад та впадало в очі старе павутиння. Гармидеру додавало всюдисуще шмаття надлишків громіздкого замовлення. У куточку тулилася пара табуретів і купкою креслень вирізнявся дерев'яний стіл. 

— Вітаю! — поправляючи піджак на солідному пузі, зробив спробу заглушити верескливу роботу піскоструминних інструментів один з посланців і додав: — Ми прибули забрати дідуся з бабусею. 

Він почав визирати за плечима потужних скульпторів тьмяний силует майбутнього пам'ятника. 

— Здається, ми у халепі... — зробив похмурий висновок товстун. 

І колега поряд не заперечив: 

— Однозначно. Бронзова пара явно ще не готова, — кивнув головою довгов’язий представник міської мерії та зауважив: — Якщо сьогодні композицію не встановлять, завтрашній захід біля «Мосту закоханих» зірветься. 

— А потім і наші голови полетять, — Товстун налякано пискнув і сказав: — Навіщо ми бралися за цю гнилу справу? 

— Навіщо, навіщо? Усе дуже просто, — пролунала незворушна реакція і відразу пояснення: — Якби замовили в когось іншого, навряд чи заощадили б казенні гроші й купили собі по машині. 

— Тихо ти про машини, — приклав палець до вуст колега. — Ще скульптори почують і розкажуть комусь. 

— Де там, — посміхнувся здоровань. — Вони шумлять і до того ж розвернуті до нас спинами. 

— Вітаю! — ще голосніше крикнув товстун і на всю горлянку додав: — Ми прийшли забрати дідуся з бабусею! 

Піскоструминний процес припинився. Як за сигналом, забруднені пилом скульптори обернулися, обтерли рукавами комбінезонів обличчя та один із них заговорив: 

— Вибачте, але ми ще не закінчили. Маємо зрізати залишки кераміки, потім відшліфувати бронзу, нанести кислоту, намастити виріб воском — і зможете забрати закохану пару. 

Візитери уважніше придивилися до застиглих обіймів персонажів стареньких і висловили назріли думки. 

— Е-е-е… — остовпів товстун, споглядаючи звільнену від плечистої перешкоди композицію. — Боюся, цей бовванець з білим нальотом — жалюгідна фальсифікація. Адже на бронзу опудала зовсім не схожі. Ви що, вирішили нас обдурити? 

Невіглас почервонів і припустив: 

— Мабуть, гроші вкрали і думаєте, ніхто не виявить підміни? Я гіпсокартон за кілометр внюхаю! Нещодавно робив ремонт. 

Товстун схрестив руки на грудях і надув губи, а його колега вирішив нагрітися на «викритті». 

— Нехай буде гіпсокартон, нам різниці немає. Головне, щоб вигляд мав, як справжній пам'ятник, і не розкис на завтрашній презентації. Там буде мер та багато чиновників. Проте заощаджені гроші прошу поділити. 

— Перепрошую, але це навіть образливо, обурливо і нетактовно. 

Брати роздратовано струсили пил з піскоструминних інструментів. І один з них пояснив: 

— По-перше, ви нам поставили непросте завдання: зобразити вічне кохання двох старих голубків з особливою історією, що потребує час. По-друге, жодного гіпсокартону. Щоб з’явилося бронзове диво, потрібно зробити дерев'яний макет, покрити його силіконом, а коли він застигне, звільнити від бовванця, залити розбавленим воском і забезпечити утворення порожнини. 

Оповідач упіймав на собі здивовані погляди візитерів, але тлумачення туманного процесу не припинив. 

— Потім восковий черепок обробити керамічним матеріалом і заповнити розплавленою бронзою. 

Чоловіки біля входу порозкривали роти, змусивши другого скульптора пояснити специфічну мову і для інтриги трохи напустити туману. 

— Коротше, панове, — зробив він крок уперед, — усе вище назване зроблено. Залишилося звільнити бронзу від кераміки й одухотворити Луїджі з Мокриною. Ви ж хотіли особливий продукт. Ось ми й вирішили, що міцні обійми — найкращий доказ вічного кохання. Тільки заважко старим голубкам все бронзове життя обійматися. Треба і походити серед паркових рослин, коли ніхто не бачить.