Сидяча робота. Але сидіти не можна?

Досить шукати високу зарплату. Досить мріяти про ідеальний графік.

Тепер у мене була одна вимога.

Хочу сидіти.

Не тому, що я лінива. Просто якщо вже працювати вісім годин, то хоча б не відчувати ввечері, ніби я пішки обійшла всю Волинську область.

І тут мені трапляється оголошення:

«Потрібна працівниця. Робота сидяча. Досвід не обов'язковий. Навчаємо».

Я аж усміхнулася.

Оце воно!

Моє крісло долі!

Телефоную.

— Доброго дня! Я щодо вакансії.

— Так, приходьте завтра на співбесіду.

— А робота справді сидяча?

— Так, звичайно.

— А графік?

— З восьмої до п'ятої.

Я мало не впустила телефон.

З восьмої до п'ятої?!

Без десятої вечора?!

Без «іноді треба залишитися до закриття»?!

Та я готова була прийти на співбесіду з квітами!

Наступного ранку прокинулася о п'ятій тридцять.

Бо коли живеш за тридцять кілометрів від Луцька, то навіть заради сидячої роботи спочатку треба пройти невеличкий марафон.

У маршрутці мені, як завжди, місця не вистачило.

Стою.

Однією рукою тримаюся за поручень, другою — за сумку, третьою, якої в мене немає, намагаюся поправити волосся.

І думаю:

«Нічого. Зараз приїду. Сяду. І все буде добре».

Якби я знала, що буде далі, то хоча б не взувала нові черевики.

На співбесіді мене зустріла приємна жінка.

— Проходьте, сідайте.

Я сіла.

Уперше за ранок.

Уже плюс.

— Робота нескладна, — почала вона. — Треба перевіряти продукцію, складати, пакувати.

— Добре.

— Іноді переносити коробки.

— А вони важкі?

— Та ні, звичайні.

Оце слово «звичайні» мене насторожило.

Бо для когось звичайна коробка — це коробка з-під взуття.

А для когось — холодильник.

— А можна подивитися робоче місце? — запитую.

— Звичайно!

Ми зайшли в цех.

Я дивлюся.

Люди працюють.

Коробки їздять.

Щось гуде.

Хтось кудись біжить.

І найголовніше…

Ніхто не сидить.

Взагалі.

Жодної людини на стільці.

Навіть стільців не видно.

— А де тут сидяча робота? — обережно запитую.

— Ось тут, — показує жінка на великий стіл.

Я дивлюся на стіл.

Дивлюся під стіл.

Може, стілець заховався?

Немає.

— А сидіти де?

— Ну, ви працюєте за столом.

— Стоячи?

— Так.

Я мовчу.

Вона мовчить.

Стіл теж мовчить.

Хоча саме він зараз мав би пояснити, як перетворився на сидячу роботу.

— Але ж в оголошенні написано, що робота сидяча.

— Ну, вона не бігова ж!

І тут я зрозуміла.

У них сидяча робота — це коли ти не біжиш.

Головне, щоб не повзла.

— А коли можна присісти? — вирішила уточнити.

— На обідній перерві.

— А вона скільки триває?

— Тридцять хвилин.

Я швидко порахувала.

Вісім годин на ногах.

Тридцять хвилин сидиш.

Виходить, за день я маю право посидіти менше, ніж їду маршруткою до Луцька.

— А можна іноді сісти, якщо втомилася?

Жінка подивилася на мене так, ніби я запитала, чи можна приводити на роботу козу.

— У нас усі працюють.

Я кивнула.

Звичайно.

Бо якщо людина сидить, вона, очевидно, не працює.

Саме тому всі офіси світу треба терміново закрити.

— Ну що, будете пробувати? — запитала вона.

Я глянула на свої нові черевики.

Вони вже натякали, що наші стосунки сьогодні закінчаться.

— Я ще подумаю.

— Думайте швидше, бо вакансія хороша.

О, я вже помітила.

Особливо її сидячу частину.

Попрощалася і вийшла на вулицю.

Дістала телефон.

Відкрила оголошення.

Ще раз перечитала:

«Робота сидяча».

Хотіла написати їм повідомлення:

«А ви точно знаєте, що означає слово "сидяча"?»

Але передумала.

Може, у них свій словник.

Сидяча робота — стоячи.

Гнучкий графік — працюєш, коли скажуть.

Дружний колектив — ніхто не скаржиться вголос.

Хороша зарплата — хороша, якщо не уточнювати суму.

Додому повернулася ввечері.

Чоловік запитує:

— Ну що, як співбесіда?

— Нормально.

— Робота підійшла?

— Майже.

— А що не так?

— Сидяча робота виявилася стоячою.

Він засміявся.

— То, може, ти щось не так зрозуміла?

Я повільно повернула до нього голову.

— Я?!

Людина, яка сьогодні о п'ятій тридцять прокинулася, проїхала тридцять кілометрів, простояла в маршрутці і поїхала дивитися на стіл без стільця?!

Це я щось не так зрозуміла?!

Чоловік вирішив більше не ставити запитань.

Розумний чоловік.

Увечері я сіла на диван.

І вперше за день відчула справжнє щастя.

Під спиною — подушка.

Під ногами — ковдра.

Ніхто не просить перенести коробку.

Ніхто не каже, що треба швидше.

Ніхто не пояснює, що стояти — це майже те саме, що сидіти.

І тут мені спала на думку геніальна ідея.

Може, мені влаштуватися перевіряти вакансії?

Приходити на співбесіди, дивитися, чи відповідає оголошення дійсності, і писати відгуки.

«Зарплата хороша — не знайшла».

«Графік гнучкий — зігнувся так, що додому не доїдеш».

«Робота сидяча — стільців не виявлено».

Досвід у мене вже є.

Причому величезний.

Ще трохи — і в резюме зможу написати: «Професійно ходжу на співбесіди. Стаж — безкінечність. Зарплата — нуль. Витрати на маршрутки — стабільні».

А найсмішніше, що завтра я знову відкрию сайт із вакансіями.

Бо роботу мені все-таки треба знайти.

Тільки тепер, коли бачитиму напис «сидяча робота», перше моє запитання буде:

— Вибачте, а стілець у зарплату входить чи його треба приносити із собою?