Дружний колектив. Особливо коли треба вийти у свій вихідний

Бо чоловік хоча б іноді приносить щось хороше.

А вакансії — переважно нові причини нервувати.

І ось одного ранку бачу оголошення:

«Шукаємо відповідальну працівницю. Хороша зарплата. Дружний колектив. Гнучкий графік».

Я аж сіла рівніше.

Гнучкий графік!

Може, нарешті робота, яка підлаштується під мою маршрутку, а не навпаки?

Телефоную.

— Доброго дня! Я щодо вакансії.

— Доброго! Розкажіть трохи про себе.

Ну, думаю, почалося.

Мені двадцять шість. Заміжня. Є дитина. Живу за тридцять кілометрів від Луцька. Остання маршрутка о восьмій вечора. Психіка ще тримається, але вже просить відпустку.

Звісно, вголос я сказала тільки:

— Відповідальна, швидко навчаюся, дуже хочу працювати.

— Чудово! А як ви ставитеся до ненормованого графіка?

Я насторожилася.

— А що ви маєте на увазі?

— Ну, іноді треба буде затриматися.

— Наскільки?

— По-різному.

Оце «по-різному» мені вже не сподобалося.

Бо в моєму житті «по-різному» означає, що я можу опинитися в Луцьку о десятій вечора, коли додому їдуть тільки таксі й мої останні надії.

— А вихідні є? — питаю.

— Звичайно! Субота й неділя.

Я вже подумки відкрила шампанське.

— Але іноді можемо попросити вийти.

Шампанське закрилося.

— Часто?

— Та ні, тільки коли багато роботи.

— А коли у вас багато роботи?

— Майже завжди.

Я замовкла.

Жінка на тому кінці теж.

Мабуть, обидві намагалися зрозуміти, як правильно назвати графік, у якому вихідні є, але ними не можна користуватися.

— Зате в нас дуже дружний колектив! — радісно додала вона.

Я вже стільки разів чула цю фразу, що почала її боятися.

Бо коли роботодавець каже «ми одна сім'я», я одразу уявляю родичів, які приїхали без попередження, з'їли все з холодильника й попросили позичити гроші.

— А яка зарплата? — переходжу до головного.

— Залежить від вашої роботи.

— А хоча б приблизно?

— Усе обговоримо на співбесіді.

Ну звичайно.

Зарплата — державна таємниця.

Графік — загадка.

Вихідні — міфічні істоти.

Зате колектив дружний.

Я вже хотіла подякувати й попрощатися, але жінка раптом запитала:

— А ви далеко живете?

— За тридцять кілометрів від Луцька.

— Ой, то вам буде незручно добиратися.

І тут я мало не розсміялася.

Нарешті!

Хоч одна людина зрозуміла мою проблему раніше, ніж запропонувала купити автомобіль!

— Так, — кажу. — Особливо якщо затримуватися після восьмої.

— А ви не думали переїхати ближче?

Усе.

Рано я зраділа.

— Думала, — відповідаю. — Але поки що шукаю роботу, а не нове місце проживання.

— Ну, ви подумайте. Можливо, щось придумаєте.

Я подякувала й поклала слухавку.

Сиджу на кухні.

Дивлюся у вікно.

За вікном сусідка несе відро картоплі.

У сусідки є картопля.

У мене — сорок сім переглянутих вакансій, три співбесіди, на які я не встигну маршруткою, і одна пропозиція переїхати заради невідомої зарплати.

І знаєте, що найсмішніше?

Увечері я знову відкрила сайт із вакансіями.

Бо раптом там з'явилася нормальна робота?

Без нічних змін.

Без безкоштовного стажування.

Без вимоги мати власний автомобіль.

І бажано така, щоб роботодавець не дивувався, що працівниця після роботи хоче ще й додому.

Хоча, судячи з мого досвіду, це вже занадто високі вимоги.

Завтра знову шукатиму роботу. А поки що піду спитаю в сусідки, чи не потрібна їй помічниця носити картоплю. Принаймні додому дійду пішки.