Фабрика цукерок. Або як мене залишили без солодкого життя

Бо щоразу одна й та сама історія.

Бачу хорошу зарплату — уже подумки працюю.

Бачу нормальний графік — уже планую вихідні.

Бачу, що субота й неділя вільні, — взагалі починаю жити на повну.

А потім з'являється маленький нюанс.

То маршрутка не їде.

То робочий день закінчується тоді, коли я вже повинна бути вдома.

То роботодавець хоче, щоб я мала автомобіль, квартиру в Луцьку й, бажано, власний вертоліт.

Але я не здавалася.

І знайшла нову вакансію.

Фабрика цукерок на Володимирській.

Зарплата хороша.

Графік із 8:00 до 19:00.

Субота й неділя — вихідні.

Я прочитала оголошення й подумала:

«Цукерки! Нарешті щось солоденьке в моєму житті!»

Бо поки інші шукають роботу за покликанням, я вже шукала роботу за принципом: аби платили, графік підходив і можна було нормально доїхати додому.

А тут ще й фабрика цукерок.

Звучить майже романтично.

Уявляла, як приходитиму додому й говоритиму:

— Сьогодні на роботі було солодко!

Чоловік запитає:

— Цукерок наїлася?

А я відповім:

— Ні. Мені зарплату пообіцяли.

Я зв'язалася з роботодавцем.

Поспілкувалися.

Уточнили деталі.

І наприкінці мені сказали:

— Добре, ми вам напишемо.

Я спокійно відповіла:

— Добре, дякую!

І поклала телефон.

Тоді я ще не знала, що ці чотири слова можуть перетворити людину на професійну спостерігачку за екраном смартфона.

Минув день.

Я чекаю.

Може, зайняті.

Минув другий.

Ну, на фабриці ж цукерки виробляють, а не повідомлення пишуть.

Минув третій.

Я вже почала підозрювати, що вони там усі так захопилися карамеллю, що забули про кандидатів.

Телефон лежить поруч.

Я йду на кухню — беру телефон.

Іду прибирати — беру телефон.

Сідаю пити чай — телефон поруч.

Чоловік уже, мабуть, думає, що я не роботу шукаю, а чекаю на пропозицію руки й серця.

Тільки замість нареченого — відділ кадрів.

Одного разу телефон задзвонив.

Я підскочила так, ніби мені повідомили, що я виграла автомобіль.

Невідомий номер!

Серце калатає.

Руки тремтять.

Я відповідаю:

— Алло?

— Добрий день! Вам зручно говорити?

Я вже подумки була на фабриці.

Уявила робочу форму.

Уявила першу зарплату.

Уявила, як розповідаю всім, що нарешті знайшла роботу.

— Так, звичайно!

— Ми телефонуємо щодо вашого замовлення...

Я мовчки подивилася у стіну.

ЗАМОВЛЕННЯ?!

Я нічого не замовляла!

А-а-а, точно.

Це інтернет-магазин.

Вони знайшли мене швидше, ніж фабрика цукерок.

Після розмови я поклала телефон і сказала сама собі:

— Ну хоч хтось у цьому світі мене шукає.

І тут я задумалася.

Може, треба написати роботодавцю самій?

Але в голові одразу почалися переговори.

«А раптом подумають, що я нав'язуюся?»

«А раптом вони ще не визначилися?»

«А раптом уже взяли іншу людину?»

«А раптом я взагалі не так зрозуміла, що вони мали на увазі?»

Я могла б за цією логікою відкрити власну юридичну консультацію.

Бо аналізувала кожне слово так, ніби підписувала міжнародний договір.

Але ж я просто хотіла працювати!

Не просила подарувати мені фабрику.

Не вимагала особистого кабінету з видом на Луцьк.

Мені потрібно було лише дізнатися, чи є в мене шанс отримати роботу.

Увечері чоловік запитав:

— Ну що, є новини?

— Немає.

— А ти дзвонила?

— Ні.

— Чому?

— Не знаю.

Він подивився на мене.

— То напиши.

Я взяла телефон.

Відкрила чат.

Написала:

«Добрий день! Хотіла б уточнити, чи є вже інформація щодо вакансії. Дякую!»

Перечитала.

Нормально.

Ввічливо.

Без зайвих емоцій.

Натиснула «Надіслати».

І поклала телефон.

Через п'ять хвилин перевірила.

Нічого.

Через десять — знову.

Нічого.

Через пів години я вже була готова написати друге повідомлення:

«Вибачте, я не хотіла вас турбувати. Просто я ще існую».

Але стрималася.

Бо треба ж зберігати професійну гідність.

Хоча б до першої зарплати.

І знаєте, що я зрозуміла?

Шукати роботу — це окремий вид спорту.

Ти бігаєш містом.

Їздиш маршрутками.

Встаєш удосвіта.

Готуєшся до співбесід.

Розповідаєш про себе.

Відповідаєш на запитання.

А потім приходиш додому й чекаєш.

Іноді мені здається, що найважча частина працевлаштування — це не сама робота.

Це дочекатися, поки хтось вирішить, чи хоче він, щоб ти в нього працювала.

А поки що фабрика цукерок мовчить.

Я теж мовчу.

Але якщо вони раптом напишуть:

«Ірино, можете вийти завтра?»

Я, звичайно, відповім:

«Так, дякую!»

А подумки закричу:

«НАРЕШТІ! Я ВЖЕ ВСТИГЛА ПОСИВІТИ ВІД ВАШОГО ОЧІКУВАННЯ!»

І, можливо, того дня я нарешті з'їм цукерку не просто як солодощі.

А як символ перемоги.

Хоча поки що моя найстабільніша робота — це перевіряти телефон.

Графік: цілодобово. Зарплата: нуль. Перспективи: чекаємо на повідомлення.