Центральний ринок, або Як я пішла по помідори

Моя найбільша помилка — ходити на ринок голодною.

Друга найбільша — брати із собою багато грошей.

Третя — думати, що я куплю тільки те, за чим прийшла.

Того ранку мені потрібні були помідори.
Два кілограми.
Усе.
Я навіть список не писала, бо, погодьтеся, важко забути одне слово.

На Центральному ринку мене зустріла жінка з огірками..
— Дівчино, підходьте! Домашні!
Я підійшла.
Не знаю чому.
Мені ж потрібні були помідори.
— Скільки огірки?
Вона назвала ціну.
Я кивнула.

— А якщо два кілограми?
— То два кілограми й буде.

Логічно.

Не посперечаєшся.

Я купила огірки.

Через п'ять хвилин у моїй сумці лежали ще яблука, зелень і якийсь сир, який продавчиня дала скуштувати.

Сир був смачний.

Але найбільше мене вразило те, як швидко вона переконала мене, що без нього я просто не маю права повертатися додому.

Біля наступного прилавка стояла бабуся.
— Доню, бери картопельку.
— Та мені не треба.
— А їсти що будеш?

Це питання застало мене зненацька.
Справді.
Що я буду їсти?

Через хвилину я вже вибирала картоплю.

Потім побачила гарні домашні яйця.

Потім жінку з медом.

Потім рушники.

Не питайте, навіщо мені був рушник.

Він просто був гарний.

Коли я нарешті дісталася зупинки, руки боліли, сумки врізалися в пальці, а гаманець виглядав так, ніби пережив фінансову кризу.

Я сіла на лавку.

Дістала телефон.

Чоловік написав:

«Ти скоро?»
«Так».
«Помідори купила?»
Я подивилася в пакети.
Огірки.
Картопля.
Яблука.
Яйця.
Сир.
Мед.
Рушник.
Помідорів не було.

Я підняла голову до неба.

— Ну за що?

І пішла назад.

Бо вдома мене чекали.

І, на відміну від мене, люди пам'ятали, навіщо я взагалі виходила.