На Лесі Українки випадкових зустрічей не буває

Є в Луцьку одна цікава особливість..

Можеш місяць нікого не бачити.

Можеш сидіти вдома, ходити тільки в магазин і думати, що всі про тебе забули.

Але варто один раз вийти на вулицю Лесі Українки без макіяжу, з немитою головою і в старих кросівках — обов'язково зустрінеш усіх.

Колишніх однокласників.
Далеких родичів.
Знайомих знайомих.
І ту жінку, яка колись питала, чому ти ще не заміжня.

Того дня я вирішила просто прогулятися.
Купила каву.
Увімкнула музику.
І подумала:
«Як добре іноді побути наодинці із собою».

— ІРО?!.

Я здригнулася так, що кава ледь не полетіла на перехожого.

Переді мною стояла тітка Галя.

Ми не родичі.

Принаймні я на це дуже сподіваюся.

Просто вона знає мою маму, мамину сусідку, мамину колегу й половину людей, яких я ніколи не бачила.

— Ой, Ірочка! Я тебе не впізнала!

Я посміхнулася.

— Добрий день.

— Ти щось змінилася.

Ось тут треба було тікати.

Але я залишилася.

— Та ні, наче все як завжди.

Тітка Галя примружилася.

— А чого така втомлена?

— Не виспалася.

— А я думала, може, щось сталося.

У Луцьку навіть твоє недосипання може стати темою для сімейного обговорення.

— Ні, все добре.

— А чоловік як?

— Добре.

— А робота?

— Нормально.

— А вдома?

— Теж.

Тітка Галя подивилася на мене з розчаруванням.

Очевидно, моя біографія не виправдала її очікувань.

— Ну добре, я побігла. Передавай мамі привіт!

І пішла.

Я видихнула.

Зробила ковток кави.

Телефон завібрував.

Мама.
— Алло?
— Іро, ти де?
— У центрі.
— А що ти там робиш?
— Гуляю.
— Ага. Мені тут Галя дзвонила. Каже, бачила тебе. Ти чого така втомлена?

Я повільно заплющила очі.
Минуло три хвилини.
ТРИ.
Я ще навіть каву не допила, а інформація вже дійшла до родини.

— Мамо, я просто не виспалася.
— То лягай раніше.
Дякую, мамо.

Двадцять шість років живу, а до такого рішення сама не додумалася...