Пінгвінчик

Антарктида. Край вічних льодів, сліпучого снігу та крижаних вітрів. Серед безкрайніх білих просторів, на березі океану, жила велика колонія пінгвінів. Серед сотень чорно-білих мешканців вирізнявся маленький Луцьк – пінгвінчик з допитливими чорними очима та невгамовною жагою до пригод.

Він не любив сидіти на місці, як інші малюки. Луцьк постійно шукав чогось нового, невідомого. Його вабило все незвичайне - блискучі крижини, дивна форма сніжинок, незнайомі звуки, що доносилися з океану.

Одного ранку, коли сонце ледь піднялося над горизонтом, а пінгвіни ще дрімали в своїх гніздах, Луцьк помітив щось дивовижне. На вершині величезного айсберга, що виріс посеред затоки, сяяла крижина, наче діамант. Вона переливалася всіма кольорами веселки, притягуючи до себе погляд маленького пінгвіна.

Луцьк не міг встояти перед спокусою доторкнутися до цього дива. Він тихо вислизнув з гнізда і, непомітно для батьків, побіг до айсберга.

Підйом був важким. Схили айсберга були круті і слизькі, але Луцьк, натхненний своєю метою, мужньо долав перешкоди. Він ліз вгору, чіпляючись крилами за виступи льоду, і, нарешті, досягнув вершини.

Перед ним відкрився неймовірний вид - безкрайній океан, вкритий кригою, далекі гори, що губилися в тумані, і сонце, яке грало на снігу тисячами іскорок. Але найбільше Луцька зачарувала блискуча крижина. Він обережно підійшов до неї і простягнув крило.

Здається, крижина відчула дотик Луцька. Вона ніби зітхнула, ледь помітно здригнувшись, і раптом... заспівала! Тонка, дзвінка мелодія розлилася навколо, наповнюючи повітря магією. Луцьк застиг, зачарований неземною красою звуку. Він ніколи не чув нічого подібного.

Але диво на цьому не закінчилось. Крижина почала світитися ще яскравіше, а потім... зникла! На її місці з'явився маленький, кумедний чоловічок з крижаною бородою та прозорими крилами, що мерехтіли всіма кольорами веселки.

Луцьк від несподіванки ледь не впав з айсберга. Він з переляку забув як дихати, а його очі стали великими, як крижини.

– Не бійся, малий, – промовив чоловічок лагідним голосом. – Я – Степаній, дух цього айсберга. Ти розбудив мене своєю допитливістю та жагою до пригод.

Луцьк, нарешті, зміг видихнути.

– Ви... ви справжній? – прошепотів він.

– Звичайно, справжній, – засміявся Степаній. – Хоча нас, духів, рідко хто бачить. Ми з'являємося лише тим, у кого чисте серце та добра душа. Проте ти прийшов невчасно, зараз має розпочатися негода.

– І що зі мною буде? – запитав Луцьк, трохи хвилюючись.

– Буде все добре, проте тобі потрібно поспішити додому, – сказав стурбований Степаній.

В цю мить небо затягнуло хмарами. Звідкись налетів різкий вітер, що з кожною секундою ставав все сильнішим. Почалася завірюха. Сніг падав густо, засліплюючи очі, а вітер свистів і завивав, наче розлючений звір.

– О ні! – вигукнув Луцьк. – Я заблукаю!

– Не бійся, – заспокоїв його Степаній. – Я допоможу тобі. Але спочатку ти маєш зійти з айсберга.

Степаній махнув рукою, і перед Луцьком з'явилася крижана гірка, що вела вниз.

– Швидше! – крикнув Степаній. – Завірюха набирає сили!

Луцьк спустився гіркою, ледь не втративши рівновагу. Коли він опинився внизу, айсберг з Степанієм на вершині вже зник у сніговій завісі. Луцьк опинився сам серед бурі. Він кликав батьків, але вітер заглушав його голос. Сніг засипав його з головою, і маленький пінгвін зрозумів, що заблукав.

Луцьк опинився сам серед бурі. Він кликав батьків, але вітер заглушав його голос. Сніг засипав його з головою, і маленький пінгвін зрозумів, що заблукав. Він упав на крижину, зноб пробирав його до кісток. Раптом перед очима знову з'явився Степаній. "Не бійся, маленький", - промовив він. "Я не можу піти з айсберга, але моя пісня допоможе тобі. Слухай її в серці, і вона приведе тебе до дому". Степаній щез, але в голові Луцька звучала його чарівна мелодія, нагадуючи про дім і батьків. Проте через деякий час її сила почала вичерпуватися. Він йшов кудись, сам не знаючи куди крізь завірюху і почав втомлюватися.

Луцьк, засліплений снігом та оглушений вітром, ледь не втратив надію. Він упав на крижину, згорнувся клубочком і почав гірко плакати. "Мамо, тату, де ви?" – шепотів він крізь сльози.

Раптом він відчув, як щось м'яке і тепле торкнулося його спини. Луцьк розплющив очі і побачив величезного моржа з довгими іклами та густою шерстю. Морж дивився на нього добрими очима і ніжно погладжував його по голові своєю великою ластою.

– Не плач, малий, – промовив морж добродушним голосом. – Я тебе не скривджу.

Луцьк здивовано подивився на моржа. Він ніколи раніше не бачив таких великих тварин.

– Хто ти? – запитав він.

– Я – Петро, – відповів морж. – А ти, мабуть, заблукав під час завірюхи?

Луцьк кивнув, витираючи сльози.

– Я – Луцьк, – промовив він. – Я шукаю своїх батьків.

– Не хвилюйся, Луцьку, – сказав Петро. – Я тобі допоможу. Я теж колись заблукав під час бурі, але мені пощастило знайти дорогу додому.

Петро обережно підняв Луцька своєю ластою і посадив собі на спину.

– Тримайся міцніше, – сказав він. – Ми вирушаємо на пошуки твоєї сім'ї.

Луцьк міцно обійняв Петра за шию і притулився до його теплої шерсті. Він відчув, як страх поступово відступає, замінюючись надією.