41.ФЕНІКС

Аріс-Атар. Палац П’яти Володарів. Палата Радників. Рік 106 Доби Війни, 13 день третього місяця весни.

Вогонь у чаші продовжував горіти. Лицарі та Барс нещодавно полишили Палату Радників, проте вона залишилась сидіти нерухомо. Пані Ара, охоплена видінням не могла поворухнутись. Її свідомість була вихоплена із тіла і віднесена кудись за межі Білого міста.

Уривки незрозумілих подій то з’являлись, то зникали перед її очима. А вона не могла їх зрозуміти, ухопити, усвідомити.

І тоді їй згадались слова сестри: «не намагайся контролювати. Віддайся видінню, розчинись у нім, стань із ним єдиним цілим…»

Ара відкинула думки, очистила свідомість, глибоко вдихнула. Розрізнені картинки почали з’єднуватись, і вона побачила:

Вогненний птах горів наче смолоскип, перетворюючись у попіл. Його тіло плавилось та осипалось, доки не стало купкою золи, над якою підіймалась цівка диму.

Його життя скінчилось і все навколо поглинула темрява.

Пройшов час, і купка попелу почала жевріти.

Спочатку несміло, наче всередині неї тріпотіла вуглинка, а далі – все яскравіше, аж поки та не перетворилась у зорю! Її світло відігнало темряву і наповнило світ.

- Що це може бути? – Стривожилась жінка. – Я знаю лише одного «фенікса», але як зрозуміти видіння?

Десь поза Землею вітрів. Інший час.

Темрява.

Темрява, яка усе заповнює та, водночас, поглинає. Настільки реальна, що здається, немов її можна торкнутись чи спробувати на смак. Неможливо угледіти, але можна відчути запах, якщо він у темряви є.

Темрява.

Без найменшого проблиску світла. Але вона не лякає і не насторожує, а заспокоює та заколисує. Така, якою вона не була ніколи до цієї миті та місця. Та первозданна, та вічна, поза часом і простором. Безмежна й усюдисуща.

Темрява.

Досить незвична. Такої не зустрінеш за життя, і навряд чи побачиш, померши. Але вона настільки священна, що з неї могло б зародитись життя. Можливо, так і було? Може, саме тому вона й видається такою знайомою і рідною?

… які дивні думки… і відчуття… і місце.

Розум ніяк не міг збагнути, що відбувається з тілом; рухається воно чи ні, лежить чи стоїть, оскільки не було ні сторін, ні напрямків, а лише темрява, крізь яку неможливо було щось побачити. Хіба-що, маленьку жовту цятку попереду?!

Думки одразу отримали новий напрям розвитку. Що це за цятка, звідкіля вона, як далеко чи близько розташована? Чи існує вона насправді, чи є лише плодом уяви… о, здається вона збільшилась. Чи лише здалось?

Ба, ні! Вона знову збільшилась і стала яскравішою… а тепер вона нагадувала маленьке пташеня. Точка світла продовжувала рости і наближатись з кожною миттю. Тепер вона уже стала птахом світла. Від неї дмухнуло теплом.

- Давно не бачились, мій друже! – Ніжний жіночий голос прорізав тишу, що була досі невід’ємною частиною темряви. Тишу, настільки важку і прадавню, що навіть легкий шепіт тут перетворювався в гуркіт розгніваного шторму.

Але, як очі звикли до світла, так і вуха вже були готові чути. І тільки мозок продовжував пручатись, не маючи змоги ухопитись за пам’ять минулого.

- Хто ти? – Біль розійшовся по горлу, мов лезо. Слова більше нагадували здавлений хрип.

- Зараз важливо інше, - відповіла птаха, - ким є ти?

- Я? Я… не знаю.

- Чому?

- Я… не пам’ятаю.

- Чи хотів би ти пам’ятати?

- Мабуть, так…щоб знати, хто я.

- Хай буде по-твоєму! - Птах змахнув крилами, і гарячі хвилі світла, огорнули його тіло. Те, що спочатку зігрівало, вмить перетворилося на полум’я, що спалює кожну клітину. Він скричав від нестерпного болю, що пронизувало усього його. Корчачись у муках, хлопець раптом усвідомив, що цей біль не справжній, він не спричинений клубами світла, в яких перебувало його тіло. Це був біль, який він уже відчував раніше. Це був біль пам’яті.

- Я... я загинув... - з почуттям приреченості вимовив хлопець, - але ж я живий?! – Надія майнула в його свідомості.

- Живий. - Відповів птах.

- Але, як? Хіба це можливо?

- Для людини - ні.

- Значить... хто ж я?

- Може, ти сам мені скажеш це?

- Не знаю...

- Думай.

- Я мав згоріти, але вижив... хоча, ні! Я згорів. Перетворився на порох. Але, після цього знову ожив.

- І?

- І... я - фенікс?

- ...

- Я - Фенікс! Я живий завдяки тому, що зміг відродитися з попелу своєї смерті. Тільки одна істота здатна на таке.... Але, як або чому?

- Як? - Силою Ордена. Чому? - Ти скажи.

- Бажання жити. Можливо, хоча я не впевнений. Напевно, тут є щось іще... тільки що?